Ярві чмихнув. Якщо чекати на сприятливу для нього нагоду, то їх усіх тут потопить приплив. Щит міцно примотали реміняччям до сухої кисті, а держак він стискав великим пальцем і тим оцупком, що йому лишився від усіх решти. Рука горіла аж до плеча лише від зусилля, потрібного, щоб тримати цю кляту штуку.
— Наш король давно не ступав на бойовище, — оголосив майстер Гуннан і скривився, наче ті слова були гіркі на смак. — Сьогодні працюємо не на повну силу.
— Я намагатимусь не вибити з нього весь дух! — вигукнув Ярві. Дехто засміявся, але йому в тому сміху вчулися зневажливі нотки.
Жарти не замінять у бою дужих м’язів і справну руку, щоб тримати щит. Він поглянув Кеймдалеві в очі й побачив там спокійну впевненість. Ярві сказав собі, що сильних чоловіків багато, а мудрих — обмаль, але промовлені подумки слова прозвучали непереконливо.
Майстер Гуннан не всміхнувся. Не було жарту такого смішного, чи дитини такої милої, чи жінки такої вродливої, щоб вигнути ці залізні губи. Він лише скинув на Ярві тим довгим, сповненим мовчазного презирства поглядом, яким він завжди на нього дивився, чи то на королевича раніше, чи то на короля тепер.
— Почали! — гаркнув майстер.
Якщо швидкість — це милосердя, то поєдинок був далебі милосердний.
Перший удар влучив у щит і вирвав держак із кволої руки. Обід ударив у зуби, і Ярві поточився. Якимось дивом йому вдалося інстинктивно відбити другий удар так, що той ковзнув по плечу й поцілив у передпліччя, від чого заніміла рука. А ось третього Ярві навіть не побачив, лише відчув різкий біль, коли йому підітнулась нога й він гепнувся навзнак. З легень, наче з розірваного ковальського міха, зі свистом вихопилося повітря.
Якусь хвилю він тільки лежав і кліпав. Досі ходили легенди про його дядька Утіля, який не мав собі рівних на бойовищі. Як видавалося, про бій Ярві теж не скоро забудуть. На жаль, зовсім з іншої причини.
Кеймдаль устромив дерев’яний меч у пісок і простягнув руку.
— Мій королю.
Ярві здалося, що кутики губ юного воїна викривились у глузливій посмішці, нехай і краще прихованій, ніж то бувало раніше.
— Ти став ліпше битися, — витиснув крізь зціплені зуби Ярві, вивільняючи калічену руку з непотрібних уже ременів — Кеймдалеві нічого не лишалося, окрім як узяти її, щоб допомогти королеві підвестися.
— Ви теж, мій королю.
Ярві бачив, із якою огидою Кеймдаль торкається скарлюченої долоні, тож наостанок ще полоскотав його оцупком пальця. Дріб’язковий вчинок, авжеж, але слабкому доводиться вдовольнятися малою помстою.
— Я став битися гірше, — пробурмотів Ярві, дивлячись, як Кеймдаль вертається до своїх однолітків. — Якщо таке взагалі можливо.
Серед молодших учнів він помітив дівчину. Років тринадцяти, із затятим поглядом і темним волоссям, розвіяним довкола гострих вилиць. Мабуть, Ярві слід було подякувати Гуннанові, що той не вибрав для побиття короля її. Може, то мав бути наступний етап його приниження.
Майстер-військовик зневажливо похитав головою й відвернувся. На Ярві наринув гнів, лютий, як море взимку. Нехай уся батькова міць і відійшла братові, проте належну йому частку шаленства молодший син усе ж успадкував.
— Може, спробуємо ще? — гукнув він до тих, що стояли на протилежному боці бойовища.
Кеймдаль здивовано звів брови, а тоді знизав широкими плечима, підняв меч і щит.
— Як зволите.
— Саме так і звелю.
Серед старших чоловіків пробіг невдоволений гомін, а Гуннан іще більше насупив чоло. Скільки ще їм терпіти цю принизливу комедію? Якщо ганьбиться король, ганьбляться і його воїни, а від Ярві вони вже набралися ганьби до кінця своїх днів.
Він відчув, як дядько легенько взяв його під руку.
— Мій королю, — прошепотів Одем, м’яко й заспокійливо. Він завжди був м’який і заспокійливий, як вітерець літнього дня. — Можливо, вам не варто надміру напружуватися…
— Авжеж, маєш рацію, — відповів Ярві. «Дурень — раб свого гніву, — якось сказала йому мати Ґундрінг. — Мудрий уміє свій гнів використати». — Гуріку, ставай замість мене.
Запала тиша, і погляди всіх звернулися до Обраного Щита королеви. Великий і мовчазний, він сидів на різьбленому стільці, що виділяв його з-поміж найшанованіших воїнів Ґеттландії. Щоку його перетинав величезний шрам, перетворюючись на білу смужку там, де торкався бороди.
— Слухаюсь, мій королю, — прогуркотів воїн, підводячись.
Відтак підняв щит і просунув руку в переплутані ремені. Ярві простягнув йому свого тренувального меча. Той видавався іграшкою в Гуріковому величезному пошрамованому ручищі. Чути було його важку ходу, коли воїн підходив до Кеймдаля, який ураз перестав видаватися старшим за свої шістнадцять. Гурік напівприсів, уминаючи ноги в пісок, вищирив зуби й войовниче загарчав, низько й розкотисто. Він гарчав дедалі голосніше й голосніше, аж доки все бойовище не почало двигтіти від його рику. Кеймдалеві очі розширилися, і Ярві побачив у них те, що завжди прагнув там побачити, — вагання і страх.