— А якщо не пощастить, то таки й замерзнемо, — буркнув Ярві.
— Чи то має значення? — сказав Рульф. — Хіба є хтось аж такий божевільний, щоб податися сюди за нами?
— Ха! — пирхнув Ніхто, перекидаючи важкий ланцюг через плече, наче шалик. — Шадікширрам аж така божевільна, що ні про що інше й думати не буде, — і цими словами обірвав розмову так само, як нещодавно обірвав життя охоронців з «Південного вітру».
Ярві обернувся й похмуро глянув у той бік, звідки вони йшли. Їхні сліди зміїлися, зникаючи в сірій далечині. «Цікаво, — подумав він, — коли Шадікширрам дізнається про загибель корабля? І що вчинить, коли дізнається?» Ярві важко ковтнув слину й поплентав за рештою, намагаючись не відставати.
Опівдні, коли Мати Сонце, сягнувши кволого зеніту, ледве піднялася над Джаудовим плечем, а видовжені тіні волочилися за ними по білій пустелі, утікачі, збившись докупи, спинились у виярку.
— Є в кого що їсти? — запитала Сумаель, висловлюючи вголос те, про що думав кожен.
Зголошуватися не поспішав ніхто. Усі знали, що їжа тут на вагу золота. На загальний подив, першим за пазуху сягнув рукою Анкран і видобув звідти пакунок із солоною рибою.
— Ненавиджу рибу, — знизав він плечима.
— Той, хто раніше морив нас голодом, тепер годує, — мовив Рульф. — Є таки справедливість на цьому світі.
Він доклав до риби кілька галет, найкращі часи яких, якщо й були, то давно минули. Сумаель додала дві сухі хлібини.
Ярві лише розвів порожніми руками й спробував зобразити усмішку:
— Я можу лише принижено… сподіватися на вашу щедрість…
Анкран легенько потер скривленого носа.
— Твоє приниження трохи мене зігріває, але не надто. Що у вас двох?
Джауд стенув плечима.
— У мене було мало часу на приготування.
Ніхто показав меча.
— Я маю ніж.
Вони всі поглянули на мізерні припаси, яких було замало й на одну нормальну поїдку для шістьох.
— Сьогодні я побуду справедливою матусею, — сказала Сумаель.
Ярві сів, пускаючи слину, наче батькові пси, коли чекали на недоїдки, і дивився, як дівчина відмірює шість страхітливо рівних і жахливо крихітних порцій хліба. Рульф глитнув свою за два куси, а потім дивився, як Анкран, заплющивши очі від насолоди, усоте пережовує кожну крихту.
— Більше нічого їсти не будемо?
Сумаель із рішучим виразом на обличчі загорнула дорогоцінний пакунок і мовчки заховала собі під сорочку.
— Я скучив за Тріґґом, — сумовито промовив Рульф.
Із Сумаелі вийшла б чудова міністерка. Покидаючи корабель, вона зберегла ясність мислення настільки, що прихопила з собою дві порожні пляшки з-під вина, і тепер утікачі набивали їх снігом і, щоб його розтопити, несли по черзі під одягом. Невдовзі Ярві збагнув, що пити треба по ковтку, бо розкутуватися, щоб відлити на такому морозі, було справжнім подвигом, який товариство вітало буркотливими вигуками, щиро співчуваючи герою, адже кожен знав, що рано чи пізно йому теж доведеться виставляти своє добро на пекучий вітер.
День був короткий, хоча їм і здавалося, ніби ця мука триває вже місяць. Увечері на небі блискучими звоями й палахкими доріжками засяяли зорі, яскраві, мовби очі богів. Сумаель показувала супутникам дивні сузір’я, для кожного з яких мала назву: Лисий Ткач, Кривий Шлях, Чужинець-Що-Стукає-в-Двері, Пожирач Снів. Біла пара вихоплювалася з її рота в темну ніч, коли дівчина, усміхаючись, розповідала про них. Ярві вперше чув у її голосі стільки щастя і теж усміхнувся.
— Далеко ще до Ванстерландії? — запитав він.
— Трохи є, — Сумаель обернулася, глянула на обрій. Усміх її швидко згас, і вона пришвидшила ходу.
Ярві насилу наздогнав її.
— Я тобі так і не подякував.
— Подякуєш, якщо ми не станемо парою заморожених трупів.
— Такої нагоди мені може й не випасти, тому… дякую тобі. Ти могла спокійно дивитися, як Тріґґ мене вбиває.
— Якби замислилася хоча б на мить, то так би й зробила.
Навряд чи Ярві слід було ображатися. Він подумки запитав себе, а як вчинив би сам, якби Тріґґ душив Сумаель, і відповідь йому не сподобалася.
— У такому разі я радий, що ти не замислилася.
Дівчина довго мовчала. Чути було тільки рипіння снігу під черевиками. А тоді вона зиркнула на Ярві через плече й швидко відвернулася.
— Я теж.
Другого дня, щоб підбадьорити себе, вони взялися жартувати.
— Ти знову скнариш наш харч, Анкране? Передай-но сюди печене порося!
І всі реготали.
— Нумо наввипередки до Вульсґарда! Хто останній пройде через браму, того продамо, щоб заплатити за ель!
І всі хихотіли.