Рульф подивився на Ярві й знизав плечима. Однак під вечір виявилося, що Сумаель, як і зазвичай, мала рацію. Синець на небі ріс, розбухав і темнішав, набираючи загрозливої барви.
— Боги сердяться, — пробурмотів Ніхто, похмуро дивлячись на небо.
— А хіба вони бувають в іншому настрої? — запитав Ярві.
Сніг пішов густий і лапатий, завихорив, запнувши все суцільною завісою. Пронизливо виючи, вітер шмагав їх з усіх боків воднораз, штовхаючи то туди, то сюди. Ярві впав, а коли підвівся, то не побачив нікого зі своїх. У паніці він кинувся наосліп і влетів просто Джаудові в спину.
— Треба десь cховатися від хуртовини! — заверещав він, ледве чуючи себе самого крізь виття вітру.
— Сперечатися не буду! — проревів у відповідь Джауд.
— Нам потрібно знайти глибокий сніг!
— Чого-чого, а снігу тут удосталь! — прокричав Анкран.
Вони пробилися до дна вузької балки. Сніг сипав такий густющий, що від утікачів лишилися тільки примарні постаті, і Ярві вирішив, що кращого схилу йому не знайти. Він заходився рити, як кролик, відкидаючи сніг між ногами й відчайдушно вкопуючись углиб, а коли вмістився повністю, став розширювати нору вгору. Руки, обмотані клаптями мокрої вітрильної вовни, пекли від холоду, м’язи боліли від зусиль, але Ярві змушував себе не спинятися. Він копав, наче від цього залежало його життя.
Власне кажучи, так воно й було.
За ним вповзла Сумаель, вона гарчала крізь зціплені зуби, використовуючи сокирку замість лопатки. Нора поступово збільшилася до виїмки, потім до крихітної комірки. До них проліз Анкран і, висунувши кінчик язика в дірку між передніми зубами, теж узявся вигрібати сніг. Наступним у холодну півсутінь пробрався Рульф, далі Джауд втиснув могутні плечі в дедалі ширшу снігову печеру, і нарешті досередини зазирнув Ніхто.
— Непогано придумано, — похвалив він.
— Треба розчищати вихід, — знесилено пробурмотів Ярві, — інакше за ніч нас тут поховає живцем.
Він сів, прихилившись до стіни з утрамбованого снігу, розмотав руки й узявся дмухати на них, відігріваючи. Йому й так бракувало пальців: не можна було втрачати ті, що є.
— Де ти цього навчився? — запитала Сумаель, примощуючись біля нього.
— Від батька.
— Схоже, він урятував наші життя.
— Подякуй батькові від нашого імені, коли знову його побачиш, — Анкран якусь хвилю вовтузився, намагаючись улаштуватися зручно. Вони збилися тісною купою, але для них протягом усіх цих днів то була звична річ. Тут, у цьому пустинному краю, не було місця гордощам, відразі чи ворожості.
Ярві заплющив очі й подумав про батька, пригадавши, як він, холодний і блідий, лежав на кам’яній плиті.
— Мій батько мертвий.
— Мені шкода, — почув він Джаудів басовитий голос.
— Добре, що хоча б комусь із нас двох шкода.
Ярві опустив руку й лише по якійсь хвилі усвідомив, що вона впала на обернуту догори Сумаелину долоню. Він відчув приємне тепло там, де його шкіра торкалася шкіри дівчини, і не прибрав руки. Сумаель теж не прибрала.
Обережно він стиснув пальцями її долоню.
Надовго запала тиша. Чути було тільки тихий стогін вітру зовні й важке дихання всередині. Невдовзі Ярві став почуватися майже затишно в цьому тісному сховку під шарами спресованого снігу — уперше, відтоді як вони покинули Анкранове вогнище.
— Тримай.
Його обличчя торкнувся віддих, що вихопився разом зі словом, і Ярві відчув, як Сумаель м’яко бере його за зап’ясток. Він розплющив очі, але в темряві не побачив виразу її обличчя.
Дівчина перевернула його руку, розтулила пальці й поклала щось на долоню. Черствий і скваснілий, напіврозм’яклий-напівзамерзлий, то був хліб. Святі боги, який же Ярві був удячний за нього!
Притиснувшись одне до одного, вони сиділи і, намагаючись розтягнути на довше свої скромні пайки, поволі жували якщо не з задоволенням, то з полегкістю, потім ковтали і затихали, а Ярві гадав, чи наважиться знову взяти Сумаель за руку.
А тоді вона сказала:
— Це були останні запаси.
Знову залягла мовчанка, та цього разу значно менш затишна.
У темряві пролунав глухий Рульфів голос.
— Далеко ще до Ванстерландії?
Ніхто йому не відповів.
Найкращі
— Найкращі воїни — ґеттландці, — задихано хрипів Ніхто. — Вони б’ються, як єдине ціле. Кожного бійця прикриває щит його оплічника.
— Ґеттландці? Тьху! — Рульф чмихнув хмаркою пари, видираючись засніженим схилом слідом за Сумаеллю. — Отара дурних овець — їх ведуть на заріз, а вони бекають! А як твій оплічник упаде, що тоді? Ось тровенландці — ті мають у собі вогонь!