Вони сперечалися так цілий день. Що краще — лук чи меч? Де лежить Геменгольм — на південь від острова Ґренмер чи ні? Яке дерево більше до вподоби Матері Морю — пофарбоване чи просочене оливою, і, відповідно, до яких кораблів вона прихильніша? Ярві уявлення не мав, звідки в них беруться сили. Він і без суперечок ледве дихав.
— Тровенландці? — перепитував Ніхто. — Тьху! А коли вогонь вигорить, що тоді?
Спершу вони наводили аргументи на підтримку своєї думки, потім бралися затято обстоювати її, ще більше переконані у своїй правоті, а насамкінець лише презирливо чмихали один до одного. Судячи з того, що Ярві чув, жоден не поступився ані на волосину, відколи вони покинули затонулий «Південний вітер».
Три дні минуло відтоді, як скінчилася їжа. Голод болючою порожнечею оселився всередині Ярві, пожираючи всі надії. Коли того ранку він розмотав руки, то ледве пізнав їх: вони одночасно і зсохлися, й опухли. Пучки пальців неначе заніміли, шкіра на них видавалася восковою й поколювала на дотик. Навіть Джаудові позападали щоки. Анкран припадав на одну ногу, марно намагаючись це приховати. Рульф дихав із таким хрипом, що Ярві аж морщився. На розкидистих бровах Нікого біліла наморозь. Пошрамовані Сумаелині губи з кожною подоланою милею дедалі тоншали, сірішали й стискалися чимраз щільніше.
Слухаючи ці нескінченні дебати двох приречених, Ярві думав лише про одне — хто з них помре перший.
— Ґеттландці знають, що таке дисципліна, — правив своєї Ніхто. — Ґеттландці…
— Та кого це взагалі хвилює?! — раптом розлютившись, вибухнув Ярві, накидаючись на двох старших товаришів й тицяючи їм в обличчя оцупком пальця. — Люди — це просто люди, хороші або погані, залежно від того, як їм пощастило! Краще побережіть сили на дорогу!
Він запхнув руки назад під пахви й, долаючи втому, став спинатися на пагорб.
— Ти ба, кухарчук та ще й філософ, — почувся позаду Рульфів задиханий голос.
— Навіть не знаю, від якого з цих фахів тут менше користі, — пробурмотів Ніхто. — Треба було дозволити Тріґґові його вбити. Звісна річ, що ґеттландці…
Він замовк на півслові, видершись на пагорб. Вони всі стояли мовчки. Перед їхніми очима, простягшись навсібіч і зникаючи аж за сірим запиналом снігопаду, лежав ліс.
— Дерева? — здивовано прошепотіла Сумаель, мовби не йняла віри власним очам.
— Дерева — це їжа, — мовив Ярві.
— Дерева — це вогонь, — додав Анкран.
Ураз вони всі кинулися стрімголов зі схилу, радісно галасуючи, немов діти, яких звільнили від хатньої роботи. Ярві впав, полетів перевертом, здіймаючи хмару снігової куряви, і знову підвівся. Сунучи крізь замети, вони жваво минули перші хирляві деревця на узліссі й побігли серед височезних ялиць із такими грубими стовбурами, що Ярві навряд чи зміг би обхопити їх руками. Вони здавалися могутніми колонами якогось священного храму, вартовими, що неприязно позирають на зайд.
Ватага сповільнила біг, а тоді й зовсім перейшла на сторожку ходу. З рідкого гілля не падали додолу плоди. Жоден олень не прибіг і не настромився на меч Нікого. Вітролом був мокрий і трухлявий. Земля підступно ховала під снігом покручене коріння й товстий шар перегнилої за безліч років глиці.
Сміх ущух, і в лісі залягла цілковита тиша. Гнітючого безгоміння не порушував навіть пташиний щебет.
— Святі боги! — прошепотів Анкран. — Тут не краще, ніж там.
Ярві дочалапав до дерева й тремтливою рукою відламав шматок напівзамерзлого трутовика.
— Знайшов щось? — запитав Джауд із писклявою ноткою надії в голосі.
— Ні, — Ярві відкинув гриб. — Це неїстівний.
Йому здалося, що разом зі снігом з неба спадає розпач і лягає йому на плечі ще тяжчим тягарем, ніж раніше.
— Нам треба розпалити вогнище, — мовив він, намагаючись не дати згаснути іскорці надії.
Вогонь зігріє їх, підбадьорить, згуртує та додасть сил пройти ще трохи. Куди це їх приведе? Ярві не міг собі дозволити думати про це. Один змах за раз, як учив його Джауд.
— Для вогнища потрібні сухі дрова, — відказав Анкран. — Часом не знаєш, кухарчуку, де їх роздобути?
— Знав би, де їх купити, якби ми були в Торлбю, — відгиркнувся Ярві.
По правді кажучи, найпевніше, не знав би. Для того завжди були раби.
— Де вище, там має бути сухіше, — Сумаель рушила підбігцем, і Ярві поволікся за нею, з’їжджаючи схилом у безлісий яр, дно якого було вкрите чистим білим снігом. — Може, на тому пагорку…
Вона поквапилася на другий бік цієї западини, що, неначе шрам, перетинала лісисту місцевість. Ярві подався її слідом. Святі боги, як же він утомився! Майже не відчував ніг. Земля тут була якась незвична, рівна й тверда під тонким покривалом снігу, а де-не-де видніли чорні латки. Під Сумаелиною ногою щось дивно тріснуло.