Але більше чудес боги того дня не збиралися являти.
— Може, викопаємо собі сховок? — Джауд гойдався туди-сюди на п’ятках. — Як тоді, під час хуртовини?
— Замало снігу, — відказав Ярві.
— Зробімо тоді курінь із гілок.
— Забагато снігу.
— Треба йти далі, — Сумаель, хитаючись, несподівано зіп’ялася на ноги. Велика Рульфова куртка впала з її плечей у сніг. — Дуже жарко, — вона розмотала руки, і вовняне шмаття повисло з них, теліпаючись. Потім, шарпнувши, розхристала сорочку й потягнула за нашийник. — Шалик душить шию, — дівчина ступила кілька незграбних кроків і впала долілиць. — Треба йти далі, — промимрила вона в сніг.
Джауд обережно перевернув її, посадив і обійняв однією рукою.
— Батько не чекатиме вічно, — прошепотіла Сумаель, видихнувши з-поміж посинілих губ тоненьку струминку пари.
— Холод ударив їй у голову, — Ярві притулив долоню до вкритого холодним потом чола дівчини й відчув, як тремтить його рука.
Нехай він і врятував Сумаель від утоплення, але без вогню та їжі зима однаково забере її через Останні Двері, і думка про це була нестерпною. Як вони будуть без неї?
Як Ярві буде без неї?
— Зроби що-небудь! — просичав Рульф, сильно стискаючи йому плече.
Що ж зробити? Ярві закусив потріскану губу і втупив погляд у ліс, неначе очікував знайти відповідь серед голих стовбурів.
Спосіб завжди є.
Ураз Ярві зморщив чоло, придивився, тоді скинув Рульфову руку й поквапився до найближчого дерева, зриваючи обмотки зі здорової руки. Він зняв із кори якийсь рудувато-коричневий жмуток, і жаринка надії розгорілася в ньому знову.
— Вовна, — пробурмотів Анкран, тримаючи ще один ковтюх. — Тут проходили вівці.
Рульф вихопив жмуток з його рук.
— Їх гнали?
— Так, на південь, — відказав Ярві.
— Звідки ти знаєш?
— Мох росте на стовбурах із завітряного, західного, боку.
— Вівці — це тепло, — сказав Рульф.
— Вівці — це їжа, — додав Джауд.
Ярві не промовив уголос те, про що думав він. Вівці означають також і людей, а люди не завжди бувають приязними. Але коли вибору немає, розмірковувати над ним не доводиться.
— Я лишуся з нею, — запропонував Анкран. — А ви, якщо вдасться, приведіть допомогу.
— Ні, — відказав Джауд. — Ми підемо всі разом. Ми всі тепер товариші по веслу.
— Хто її понесе?
Джауд здвигнув плечима.
— Коли треба підняти ношу, то піднімай, а не плачся.
Він просунув руки під Сумаель, скривився від зусилля, піднімаючи її, зовсім трішки заточився, поклав обличчя дівчини, що раз по раз сіпалося, собі на плече й, випроставши голову, мовчки рушив на південь. Мабуть, тепер вона важила небагато, але змерзлому, виголоднілому й знесиленому Ярві, цей учинок здався майже неможливим подвигом.
— Я трохи пожив на цьому світі, — пробурмотів Рульф, здивовано витріщаючись на Джаудову спину. — Але нічого кращого ще не бачив.
— Я теж, — сказав Ярві, підводячись і поспішаючи за Джаудом.
Хіба міг він — та й будь-хто з них — нарікати, сумніватися чи вагатися, коли перед ними був такий приклад міцності?
Доброта
Збившись у вогкому чагарнику, вони оглядали садибу.
Один будинок був із каменю, такий старий, що, здавалося, вріс у землю. Над дахом, укритим сніговою шапкою, здіймалася тоненька цівка диму, що пробудила в Ярві примарні спогади про їжу й тепло, під яких рот його наповнився слиною, а шкіра взялася сиротами. Друга будівля, зважаючи на притлумлене бекання, яке раз по раз долинало звідти, правила за кошару й зроблена була, схоже, з перевернутого корпусу корабля, хоча як той опинився так далеко від моря, Ярві не мав жодного уявлення. Решта будівель — сараї з грубо тесаних дощок — майже з головою ховалися в кучугурах наметеного снігу. Проміжки між ними загороджував гострий частокіл.
Просто біля входу, підперши вудку двома паличками, над ополонкою сидів закутаний у хутряну одіж малий хлопчина, який час від часу гучно сякався.
— Це мене турбує, — прошепотів Джауд. — Скільки їх там усередині? Ми про них нічого не знаємо.
— Окрім того, що вони люди, а людям ніколи не можна довіряти, — сказав Ніхто.
— Ми знаємо, що вони мають їжу, одяг і притулок, — Ярві глянув на Сумаель, зіщулену під усім ганчір’ям, яке вони тільки могли їй віддати і якого все одно було замало. Вона стукотіла зубами — так сильно її трусило, губи зробилися синювато-сірі, як сланець, повіки опадали, стулялися, розтулялися й знову опадали. — Нам усе це потрібно, щоб вижити.