Колись ці речі здалися б їм казна-чим, жебрацьким мотлохом. Тепер це був справжній скарб.
Сумаель, закутана аж по підборіддя в густе біле хутро, сиділа з заплющеними очима й такою рідкісною для неї усмішкою на обличчі. Крізь щілину в губі біліли зуби.
— Добре тобі? — запитав Джауд.
— Мені тепло, — не розтуляючи очей, відповіла дівчина. — Якщо це сон, не будіть мене.
Шидвала кинула нашийник Нікого в бочку до решти їхніх ланцюгів.
— Чи можу я дати вам пораду?
— Звісно, — відказав Анкран.
— Прямуйте на північний захід. За два дні ви дістанетесь краю, де підземні вогні нагрівають землю. Його межами течуть теплі струмки, багаті на рибу.
— Я чув розповіді про цей край, — мовив Ярві, пригадуючи голос матері Ґундрінг, що линув над вогнищем.
— Ми підемо на північний захід, — ствердив Анкран.
Шидвала кивнула.
— Нехай боги супроводжують вас у дорозі.
Вона обернулася, щоб піти, але Ніхто несподівано впав перед жінкою навколішки, узяв її руку й притиснув до неї свої потріскані губи.
— Я довіку не забуду вашої доброти, — промовив він, витираючи сльози тильним боком руки.
— Ніхто з нас не забуде, — додав Ярві.
Усміхнувшись, Шидвала допомогла Нікому підвестися й погладила зарослу сивою щетиною щоку.
— Іншої винагороди мені й не треба.
Правда
Рульф вигулькнув з-за дерев із широкою усмішкою на обличчі. На одне плече він повісив лук, а на другому ніс жилавого оленя. Щоб ні в кого не виникло жодних сумнівів у його стрілецькій майстерності, тровенландець лишив стрілу стирчати із серця тварини.
Сумаель глянула на нього, здійнявши брову.
— То ти не лише вродливий?
Рульф підморгнув їй у відповідь.
— Лучник зі стрілами і без — це дві різні людини.
— Оббілуєш оленя, кухарчуку, чи мені то зробити? — Анкран простягнув йому ножа з ледь помітною кривою посмішечкою. Немовби знав, що Ярві відмовиться. Колишній комірник не був дурнем.
Кілька разів Ярві змушували брати участь у полюванні. Несправна рука не давала змоги напнути тятиву чи тримати міцно списа, а коли доходило до патрання, йому робилося зле. Батько тоді кипів люттю, брат глузував, а інші мисливці навіть не приховували зневаги.
Загалом, звична картина його дитинства.
— Сьогодні білуй ти, — мовив він до Анкрана. — Я підкажу, якщо треба буде.
Коли вони поїли, Джауд усівся біля багаття, витягнув босі ноги до вогню й заходився втирати смалець у потріскані проміжки між грубими пальцями. Рульф відкинув останню кістку й витер жирні руки об овечий кожух.
— Трохи солі б не завадило.
Сумаель вражено похитала головою.
— Тобі траплялося хоча б щось, на що ти не скаржився?
— Якщо не можеш знайти, на що поскаржитися, значить, погано шукаєш, — Рульф відкинувся, спершись на лікоть, усміхнувся в темряву й почухав відрослу густу бороду. — Але ось дружиною своєю я завжди був задоволений. Правду кажучи, я гадав, що простягну ноги за тим триклятим веслом. Проте наче досі відкидаю тінь, тож думаю собі навідатися до неї. Хоча б привітатися. Переконатися, що в неї все гаразд.
— Якщо вона має бодай крихту здорового глузду, то вже давно про тебе забула, — промовила Сумаель.
— Здорового глузду вона має вдосталь. Вдосталь, щоб не марнувати життя на чекання, — Рульф шморгнув носом і сплюнув у вогонь. — А кращого чоловіка за мене знайти неважко.
— Тут я з тобою згоден, — Ніхто сидів трохи осторонь від багаття, обернувшись до гурту рівною, наче закостенілою, спиною, і ганчіркою начищав клинок, що лежав у нього на колінах.
Рульф лише вишкірився до нього.
— А як щодо тебе, Ніхто? Ти стільки років чистив палубу, а тепер збираєшся провести решту життя, чистячи цей меч? Що ти робитимеш, коли ми дістанемося до Вульсґарда?
Ярві усвідомив, що вперше, відтоді як «Південний вітер» пішов на дно, хтось із них заговорив про те, що буде далі. Уперше здавалося, що «далі» справді буде.
— Мені треба звести з деким порахунки. Але вони чекають уже двадцять років, — Ніхто знову заходився несамовито начищати меч. — Кривава злива проллється пізніше.
— Будь-яка зміна в погоді буде покращенням. Аби тільки не сніг, — сказав Джауд. — А я шукатиму корабля, що йде на південь, хочу повернутися до Каталії. У моєму селі — воно зветься Наджит — є криниця з найсолодшою водою у світі, — він сплів руки на животі й усміхнувся так, як усміхався завжди, коли згадував рідний край. — Хочу ще раз напитися з тої криниці.