— Мабуть, я до тебе приєднаюся, — мовила Сумаель. — Мені майже по дорозі.
— По дорозі куди? — запитав Ярві.
Хоча вже кілька місяців вони спали поруч, він не знав про неї майже нічого, а як виявилося, знати хотів. Дівчина глянула на Ярві, насупивши чоло, немовби розмірковувала, чи відчиняти двері, які так довго тримала на засуві, а тоді стенула плечима.
— До Першограда, гадаю. Я там виросла. Мій батько був доволі значною людиною. Корабельним майстром самої імператриці. Його брат і досі мав би ним бути. Я сподіваюся… Якщо він живий… Багато могло змінитися, поки мене не було.
Сумаель змовкла й похмуро втупилась у полум’я. Так само вчинив і Ярві, занепокоєно думаючи, що могло змінитися в Торлбю, поки там не було його.
— Що ж, я не відмовлюся від твого товариства, — сказав Джауд. — Той, хто знає напевне, куди прямує, може бути неабиякою підмогою в довгій подорожі. А як щодо тебе, Анкране?
— На майдані Анґульфа в Торлбю є невільницький дім, — відказав Анкран, кидаючи різкі слова у вогонь. На його схудлому обличчі миготіли тіні. — Там мене купила Шадікширрам. У чоловіка на ім’я Йоверфелл, — його аж пересмикнуло від цього імені. Так само, як Ярві, коли він думав про Одема. — У нього моя дружина. І мій син. Я мушу їх звідти витягнути.
— Як ти плануєш це зробити? — запитав Рульф.
— Знайду якийсь спосіб, — Анкран стиснув руку в кулак і вдарив себе по коліну, потім іще раз, сильніше, і ще раз, аж доки йому, мабуть, не заболіло. — Я мушу.
Ярві потойбіч вогнища, кліпаючи, дивився на нього. Коли вони вперше зустрілися, він зненавидів Анкрана. Він виказав його, дивився, як Шадікширрам його нівечить, а тоді забрав собі його місце. Потім він погодився з його товариством, ішов поруч із ним, приймав його допомогу. Почав довіряти йому. Тепер Ярві виявив те, чого ніколи не сподівався виявити. Він захоплювався Анкраном.
Усе, що Ярві робив, він робив заради себе. Заради своєї свободи, заради своєї помсти, заради свого престолу. Усе, що робив Анкран, він робив заради своєї родини.
— Я допоможу, — сказав Ярві. Анкран різко глянув на нього.
— Ти?
— У мене… є друзі в Торлбю. Впливові друзі.
— Той кухар, у якого ти навчався? — чмихнув Рульф.
— Ні.
Він не був певен, чому вибрав саме цю хвилю. Можливо, що міцніше він прив’язувався до цього збориська нещасливців, то сильніше його гнітила брехня. Може, у ньому дивом збереглася якась крихта гордості, що прокинулася саме цієї миті. Може, він вирішив, що Анкран і так уже підозрює правду. А може, просто вчинив дурницю.
— Лайтлін, — промовив Ярві. — Удова колишнього короля, Утріка.
Джауд гучно видихнув хмаринку білої пари. Рульф навіть не став сміятися.
— І ким же ти доводишся Золотій Королеві Ґеттландії?
Ярві відповів рівним голосом, хоча й відчув, як ураз шалено закалатало серце.
— Її молодшим сином.
Після цих слів усі притихли.
Насамперед Ярві, який зненацька усвідомив, що міг лишитися кухарчуком і податися будь-куди. Він міг поволочитися разом із Рульфом, щоб привітатись із його дружиною, або з Ніким на зустріч тому божевіллю, яке замислив його надщерблений розум. Міг помандрувати разом із Джаудом, щоб напитися з тої криниці в далекій Каталії, або ж із Сумаеллю, щоб милуватися дивами Першограда. Удвох… із нею…
Але тепер йому лишився один шлях — до Чорного престолу. Хіба що можна звернути в Останні Двері.
— Мене звати не Йорв, а Ярві. Я законний король Ґеттландії.
Запала тривала мовчанка. Навіть Ніхто покинув чистити меч, обернувся, не встаючи з каменя, на якому сидів, і вп’яв у Ярві очі, що горіли гарячковим блиском.
Анкран тихо прокашлявся.
— Зрузуміло тепер, чому ти так паршиво готуєш.
— Ти хіба не пожартував? — запитала Сумаель.
Ярві подивився їй в очі довгим і рівним поглядом.
— А хіба ти чуєш, як я сміюся?
— Тоді дозволь запитати: як король Ґеттландії опинився за веслом трухлявої торгової галери?
Ярві щільніше загорнувся в кожух і в язиках полум’я побачив обриси вчинків і облич із минулого.
— Через руку… чи то пак через те, що в мене її нема, я збирався відмовитися від спадкових прав і вступити до Міністерства. Але мого батька, Утріка, вбили. Через підступ Ґром-ґіль-Ґорма та його міністерки, матері Скер… принаймні так мені сказали. Тож я повів двадцять сім кораблів у набіг на ванстерців. А мій дядько Одем тим часом снував свої плани, — Ярві усвідомив, що голос його тремтить. — Плани вбити мене й відібрати престол.