— Королевич Ярві, — пробурмотів Анкран. — Утріків молодший син. Він мав калічену руку, — Ярві підніс лівицю до світла, і Анкран придивився до неї, задумано погладжуючи бік скривленого носа. — Коли ми востаннє заходили в Торлбю, ішов поголос про його смерть.
— Про неї оголосили трохи передчасно. Я впав із вежі, а Мати Море викинула мене просто до рук Ґром-ґіль-Ґормові. Я вдав із себе кухарчука, він надів на мене нашийник і продав работорговцям у Вульсґарді.
— А там ми з Тріґґом купили тебе, — замислено протягнув Анкран, з усіх боків оглядаючи його історію, щоб визначити, скільки в ній правди, наче купець, що оглядає перстень, намагаючись збагнути, скільки золота у сплаві. — Бо ти сказав, що вмієш веслувати.
Ярві лише стенув плечима й засунув калічену руку назад до теплого рукава.
— Як бачиш, це не найбільша моя брехня.
Джауд надув щоки й пихнув.
— Звісно, в кожного є таємниці, але ця більша, ніж зазвичай.
— І значно небезпечніша, — додала Сумаель, примруживши очі. — Чому ти вирішив розповісти?
Ярві замислився на якусь мить.
— Ви заслуговуєте на правду. А я — на те, щоб її розповісти. А правда заслуговує на те, щоб я її розповів.
Усі знову замовкли. Джауд заходився далі втирати смалець. Анкран і Сумаель перезирнулись довгим задумливим поглядом. А тоді Рульф висунув кінчик язика й перднув губами.
— Хтось повірив у цю маячню?
— Я повірив, — Ніхто підвівся, блискаючи великими чорними очима, і здійняв над головою меч. — І я даю клятву! — Він увігнав клинок у вогнище, іскри завихорили довкола, і всі здивовано відсунулися. — Нехай ця клятва буде мені ланцюгом на шиї та рожном у душі! Я не матиму спокою, доки на Чорний престол не сяде законний король Ґеттландії!
Цього разу мовчанка затяглася навіть надовше, і найбільше ошелешеним був Ярві.
— Вам ніколи не здавалося, ніби ви живете у сні? — пробурмотів Рульф.
Джауд лише знову зітхнув.
— Часто.
— У кошмарному, — докинула Сумаель.
Уранці наступного дня вони вийшли на перевал, і по той бік згір’я їх зустрів краєвид, наче зі сну. Або ж із кошмару. Замість білих пагорбів, удалині за імлистою завісою пари маячіли примарні обриси чорних гір.
— Край гарячої землі, — мовив Анкран.
— Місце, де боги вогню б’ються з богами льоду, — прошепотів Ніхто.
— Як на поле битви, видається цілком приємною місциною, — зауважив Ярві.
Між білим і чорним світом простяглася смуга буйної зелені. Вітерець хвилював листя, у небі кружляли зграйки барвистих пташок, під променями блідого сонця мерехтіла вода.
— Стьожка весни, проорана посеред зими, — сказала Сумаель.
— Я не довіряю цьому, — буркнув Ніхто.
— А чому ти довіряєш? — запитав Ярві.
Ніхто підніс меч і не так усміхнувся, як показав зламані зуби.
— Лише йому.
Про вчорашнє об’явлення Ярві дорогою не згадували. Немовби його супутники не визначилися, чи вірити йому, а якщо вірити, то як поводитися далі, і тому вдавали, ніби нічого не було й ставилися до нього, як і раніше.
Ярві, зрештою, це цілком влаштовувало. Він завжди почувався більше кухарчуком, ніж королем.
Снігу під стоптаними черевиками стало менше, він танув, просякав усередину. Відтак перетворився на слизьку багнюку й зникнув зовсім. Почали траплятися латки моху, потім земля вкрилася високою зеленою травою, а згодом показалися цятки польових квітів, назв яких не знав навіть Ярві. Нарешті вони дісталися галькового берега широкої водойми. Від молочно-білого плеса здіймалася пара, а над головами шелестіло помаранчевим листям розложисте дерево.
— Останні кілька років, а особливо останні кілька днів, я провів, міркуючи, чим же заслужив на таку кару, — промовив Джауд. — Тепер я не можу збагнути, чим заслужив на таку нагороду.
— Життя нічого не дає по заслузі, — відказав Рульф. — Від нього треба брати те, що можна взяти. Де та вудка?
Старий морський розбійник усівся на березі й заходився тягати з каламутної води одну білясту рибу за одною — лише встигай настромляти наживку на гачок. Знову пішов сніг, але на теплій землі він не затримувався. Скрізь було повно сухого дерева, тож вони розпалили багаття, а Анкран влаштував справжній бенкет, засмаживши рибу на поставленому над вогнищем пласкому камені.
Опісля Ярві лежав горілиць, склавши руки на повному череві, опустивши збиті ноги в теплу водичку, і пригадував, коли востаннє був такий щасливий. Запевне не тоді, коли, дістаючи прочухана, учергове ганьбився на бойовищі. І не тоді, коли ховався від батькових стусанів чи в’янув під материним суворим поглядом. І навіть не тоді, коли сидів перед вогнищем матері Ґундрінг. Ярві підвів голову й поглянув на своїх, таких різних, товаришів. Хіба комусь буде гірше, якщо він ніколи не повернеться? Не додержати клятви — це ж не те саме, що зламати її…