— Може, нам слід було б лишитися тут, — пробурмотів він.
Кутики Сумаелиних губ насмішкувато вигнулися.
— А хто ж тоді поведе народ Ґеттландії до світлого майбутнього?
— Мені видається, що вони дадуть собі раду й без мене. Я став би королем цього озера, а ти була б моєю міністеркою.
— Матір’ю Сумаеллю?
— Ти завжди знаєш правильний шлях. Шукала б мені менше зло і вище благо.
Сумаель пирхнула.
— Такого на моїй мапі немає. Мені треба відлити.
Ярві провів дівчину поглядом, коли вона рушила у високу траву.
— Здається мені, вона тобі до вподоби, — пробурмотів Анкран.
Ярві різко обернувся до нього.
— Ну… вона всім нам подобається.
— Авжеж, — широко усміхаючись, підтвердив Джауд. — Без неї ми пропали б. У буквальному розумінні цього слова.
— Але тобі, — буркнув Рульф, лежачи із заплющеними очима й підклавши під голову сплетені руки, — вона до вподоби.
Ярві кисло скривився, але усвідомив, що не може заперечувати.
— У мене тільки рука несправна, — пробурмотів він. — Усе решта працює як слід.
Анкран видобув із себе щось схоже на смішок.
— Здається мені, ти їй теж до вподоби.
— Я? Вона зі мною суворіша, ніж із будь-ким!
— Власне, — Рульф також усміхався, задоволено тручись хребтом об землю. — Ах, я досі пам’ятаю, як то воно, бути молодим…
— Ярві! — Ніхто стояв прямий, як спис, на скелі поблизу розложистого дерева. Байдужий до того, хто там кому до вподоби, він вдивлявся в той бік, звідки вони прийшли. — У тебе молодші очі. Глянь-но: чи то не дим?
Ярві був майже радий, що дістав привід завершити розмову. Він видерся на скелю, став біля Нікого й, примружившись, поглянув на південь. Радість — як зазвичай — не тривала довго.
— Важко сказати, — промовив Ярві. — Можливо…
Насправді він був майже впевнений: на тлі блідого неба розповзалися невиразні плями.
До них приєдналася Сумаель, одною рукою затуляючи очі від сонця й не виявляючи ані натяку на те, що їй хто-небудь подобається. Жовна її напнулися.
— Здіймається від Шидвалиного обійстя.
— Може, вони розпалили велике вогнище, — припустив Рульф, але усмішка його зникла.
— Вони або Шадікширрам, — кинув Ніхто.
Хороший міністр завжди сподівається на краще, але завжди готується до гіршого.
— Треба вийти вище, — сказав Ярві, — щоб подивитися, чи ніхто не йде слідом за нами.
Ніхто зібгав губи й легенько здмухнув пилинку з блискучого леза меча.
— Ти знаєш, що вона йде.
Вона таки йшла.
Вони видерлись на скелястий пагорб над озером, і, зазирнувши в дивне кругле віконце Сумаелиного далекогляда, Ярві побачив цятки на снігу, чорні цятки, що рухалися, і надія витікла з нього, наче вино з проколотого бурдюка. Коли йшлося про надію, він уже віддавна почувався дірявою посудиною.
— Я нарахувала два з половиною десятки, — сказала Сумаель. — Баньї, мабуть, і кілька моряків із «Південного вітру». Вони мають собак, санчата й, більш ніж імовірно, купу зброї.
— А ще — намір нас знищити, — пробурмотів Ярві.
— Або дуже-дуже хочуть побажати нам щасливої дороги на прощання, — докинув Рульф.
Ярві опустив далекогляд. Здавалося неймовірним, що ще якусь годину тому вони раділи й усміхалися. Обличчя його друзів знову прибрали набридливо знайомого виразу, виснаженого й стурбованого.
За винятком Нікого, звісно. Той мав точнісінько такий самий божевільний вигляд, як і завжди.
— Як далеко вони?
— Миль шістнадцять, гадаю, — прикинула Сумаель.
Ярві вже звик, що її здогадки слід вважати правильними.
— Скільки їм треба часу, щоб подолати цю відстань?
Якусь хвилю вона безгучно ворушила губами, підраховуючи.
— Якщо наляжуть на ноги, то, маючи сані, вони можуть бути тут завтра на світанку.
— Тоді нам краще тут не бути, — сказав Анкран.
— Атож, — Ярві відвів погляд від свого тихомирного маленького королівства й подивився вгору, на голі скелі й осипища. — У гарячому краї сані вже їм не допоможуть.
Ніхто насуплено глянув у білясте небо й почухав шию брудними нігтями.
— Раніше чи пізніше відповідати доведеться сталі. Інакше не буває.