— Тоді краще пізніше, — відказав Ярві, підіймаючи свій клунок. — А тепер — утікаймо.
Утеча
Вони втікали.
Бігли не бігли, а радше, спотикаючись, брели пекельним краєм проклятого каміння, де нічого не росло і не літала жодна пташка. Вимучений тортурами Батько Земля перетворився тут на гарячу пустку, позбавлену життя так само, як і холодна.
— Вітри долі останнім часом заносять мене в дивовижні місця, — замислено промовив Анкран, коли вони, подолавши перевал, спинилися перед черговим краєвидом зі скель і диму.
— Вони далі женуться за нами? — запитав Джауд.
— На такій нерівній місцевості важко побачити когось, — Сумаель озирнула в далекогляд затягнуте смердючими випарами пустище, яке вони лишили позаду. — Особливо якщо цей хтось не надто прагне показуватися.
— Може, вони повернули назад, — Ярві подумки змовив молитву до Того-Хто-Зупиняє-Кинуті-Кості, щоб він подарував їм дрібку несподіваної удачі. — Може, Шадікширрам не вдалося переконати баньїв іти далі за нами.
Сумаель обтерла піт із брудного обличчя.
— Хто ж би не захотів навідатися до такого прекрасного краю?
— Ви не знаєте Шадікширрам, — мовив Ніхто. — Вона вміє переконувати. Ця жінка — великий ватажок.
— Щось я цього не помітив, — зауважив Рульф.
— Бо тебе не було в битві біля Фулку, коли вона привела до перемоги флот імператриці.
— А ти, я так розумію, був?
— Я бився на протилежному боці, — відказав Ніхто. — Я був герцівником короля альюків.
Джауд недовірливо зморщив чоло.
— Ти був герцівником короля?
Дивлячись на нього, важко було собі це уявити, але Ярві бачив, як б’ються на бойовищі великі воїни, і жоден із них не міг дорівнятися Нікому у володінні мечем.
— Наш флагман був у вогні, — пригадуючи, він стиснув пальці на руків’ї меча так сильно, що ті аж побіліли. — Нас оточили з десяток ворожих галер. На палубі було слизько від крові й роїлося від вояків імператриці, коли ми вперше зійшлися з Шадікширрам у бою. Я був утомлений від битви, ослаблий від ран, незвичний до хиткої палуби. Вона вдала безпорадну жінку, і я, засліплений гординею, повірив їй. Вона пустила мені кров, і так я став її невільником. Коли ми зітнулися вдруге, я був зморений голодом, а вона мала сталевий клинок у руці й дужих чоловіків за плечима. Я стояв проти неї лише зі столовим ножем, і вона пустила кров мені вдруге, але, засліплена гординею, лишила живим… — Його губи скривилися в божевільній посмішці, а з рота бризнула слина, коли Ніхто прогарчав: — Тепер ми зустрінемося втретє, і на мене вже не тисне колишня гординя. Я сам виберу місце, і цього разу вже я пущу їй кров. О так, Шадікширрам! — Він здійняв меч над головою, і надтріснутий голос, відбившись від голих скель, пішов гуляти луною по долині. — Цей день настав! Прийшла пора відплати!
— А не може відплата зачекати, доки я не опинюся в безпеці в Торлбю? — запитав Ярві.
Сумаель із похмурим виразом на обличчі тугіше затягнула пояс.
— Треба квапитися.
— А досі ми що робили?
— Пленталися.
— То який у тебе план? — запитав Рульф.
— Уб’ємо тебе й залишимо їм твій труп на знак примирення.
— Я не думаю, що Шадікширрам подолала весь цей шлях заради примирення.
Сумаелині жовна напнулися.
— На жаль, ні. Тому мій план полягає в тому, щоб дістатися Ванстерландії швидше за них, — і вона рушила схилом униз, ступаючи по камінцях, що сипалися з-під її ніг.
Випробування гарячою парою виявилося не легшим, ніж випробування холодом. Попри те що сніг падав далі, ставало чимраз жаркіше, і втікачі шар за шаром скидали з себе такий жаданий раніше одяг, аж доки не лишилися напівголі, мокрі від поту й брудні від куряви, наче робітники, що тільки-тільки вилізли з копальні. Замість голоду тепер їх мордувала спрага. Анкран видавав каламутну, гидку на смак воду з двох пляшок іще скупіше, ніж припаси на «Південному вітрі».
Страх супроводжував їх віддавна. Ярві не міг пригадати, коли востаннє не боявся. Але раніше то був млявий страх перед холодом, голодом і виснаженням. Тепер він шпигав їх, наче жорстока острога. Страх перед гострим залізом, гострими іклами дикунських псів і ще гострішою помстою колишньої власниці.
Вони плелися, доки не стало так темно, що Ярві ледве бачив піднесену до носа суху руку. Батько Місяць та всі його зорі зникли в мороці, і втікачі мовчки забились у западину в скелі. Ярві провалився в потворну подобу сну, а вже, як йому здалося, за кілька хвилин, його розбуркали. Збитий і зболений, переслідуваний уламками кошмарів, він поволікся далі, коли ще тільки починало сіріти.