Вони думали лише про те, щоб не дозволити себе наздогнати. Світ стиснувся до смужки голого каміння, що відділяла їхні п’яти від черевиків переслідувачів, і цей відтинок простору неухильно зменшувався. Якийсь час Рульф тягнув за ними на мотузках кілька овечих шкур — давній браконьєрський трюк, щоб збити собак зі сліду. Але собаки не дали себе надурити. Невдовзі усі втікачі мали синці, здерту шкіру й криваві подряпини від сотень падінь, але Ярві, лише з однією повносправною рукою, давав собі раду найгірше. Проте щоразу, як він затинався, поруч був Анкран, що підтримував його, допомагав підвестися й рушити далі.
— Дякую, — сказав Ярві, коли втратив лік своїм падінням.
— Ти ще матимеш нагоду мені віддячити, — відповів Анкран. — У Торлбю. А може, й раніше.
Якийсь час, видираючись під гору, вони ніяково мовчали, а тоді Ярві промовив:
— Пробач мені.
— За те, що постійно падаєш?
— За те, що я зробив на «Південному вітрі». За те, що сказав Шадікширрам… — Він поморщився, пригадавши, як пляшка опускається на Анкранову голову. Як підбор вминається йому в обличчя.
Анкран скривився, обмацуючи язиком дірку на місці передніх зубів.
— На тому клятому кораблі я найбільше ненавидів не те, що робили зі мною, а те, що мене змушували робити. Ба ні. Те, що я робив із власної волі, — він зупинився на мить, притримав Ярві й поглянув йому в очі. — Колись я вважав себе хорошою людиною.
Ярві поклав руку йому на плече.
— Колись я вважав тебе сволотою. Тепер у мене з’явилися деякі сумніви.
— Поплачетеся над своїми прихованими чеснотами, коли будемо в безпеці! — гукнула Сумаель, її чорний силует вимальовувався над ними, указуючи ген в імлисту сірість. — Тепер нам треба повернути на південь. Якщо дістанемося річки швидше за них, потрібно буде якось переправитися. З каміння й пари ми плота не побудуємо.
— А ми дійдемо до річки, перш ніж сконаємо від спраги? — запитав Рульф, ловлячи на язик останні краплі з пляшки й зазираючи всередину, немовби сподівався, що ще не все витрусив звідти.
— Спрага, — зневажливо реготнув Ніхто. — Тебе має турбувати не спрага, а спис баньї у твоїй спині.
Вони сповзали вниз безкінечними осипищами, стрибали між валунами, величезними, як будинки, злізали схожими на застиглі водоспади потоками закам’янілої чорної маси. Вони перетинали долини, де земля була така гаряча, що обпікала ноги, де з роззявлених, наче дияволова пащека, розколин із сичанням вихоплювалися струмені ядучої пари, а в озерцях, укритих блискучою різнобарвною оліїстою плівкою, булькотіла вода. Хапаючись зраненими пальцями за скелі, вони пнулись на черговий гребінь, а з-під їхніх ніг зривалося каміння і з гуркотом летіло в паморочливі урвища. Ярві чіплявся за тріщини каліченою рукою, а видряпавшись нарешті на вершину, дивився в Сумаелин далекогляд…
І бачив чорні цятки, що вперто просувалися слідом за ними, щоразу трохи ближчі, ніж раніше.
— Вони що, ніколи не втомлюються? — запитав Джауд, витираючи піт з обличчя. — Ніколи не зупиняються?
Ніхто усміхнувся.
— Вони зупиняться, тільки коли будуть мертві.
— Або коли мертві будемо ми, — докинув Ярві.
За плином річки
Перш ніж побачити річку, вони її почули. Далеке жебоніння, що пробивалося крізь гущавину лісу, додало збитим ногам Ярві дещицю втраченої сили і вдихнуло в його зболене серце крихту втраченої надії. Жебоніння переросло в гул, а тоді — в дедалі гучніше ревище, коли вони, спітнілі, запилюжені й закіптюжені, вивалилися з- за дерев. Рульф упав ницьма на прибережну гальку й заходився хлебтати воду, як пес. Решта швидко приєдналися до нього.
Угамувавши пекучу спрагу після важкого денного переходу, Ярві сів і поглянув на дерева, що росли на другому березі, такі самісінькі, як і на цьому, але водночас і такі інакші.
— Ванстерландія, — пробурмотів він. — Дякувати богам!
— Подякуєш їм, коли ми будемо на тому березі, — відказав Рульф, на його вимазаному попелом обличчі виділялися чисті губи й світла латка бороди довкола них. — Мені, як бувалому моряку, ця водичка не видається приязною.
Ярві вона теж такою не видавалася. Його полегкість швидко поступилася місцем жахові, коли він усвідомив, який Рангельд широкий. Урвистий протилежний берег був на відстані двох летів стріли, а повновода річка нуртувала талими водами з гарячого краю. Візерунки білого шумовиння на чорній поверхні вказували на бистрини й підступні водоверті, натякали на смертельно небезпечні, як ніж зрадника, підводні пороги.