Але зненацька річка заспокоїлася.
Він розтулив одне око. Тримаючись за гілки й одне за одного, вони всі збилися посередині підтопленого, напіврозваленого плоту і дрижали, змоклі до рубця. Вода хлюпотіла біля їхніх колін, а пліт поволі-поволі обертався.
Хапаючи ротом повітря, Сумаель глянула на Ярві. Обличчя її було обліплене мокрим волоссям.
— Трясця.
Ярві лише кивнув. Розтискати пальці здорової руки, якою він тримався за гілку, виявилося вкрай боляче.
— Ми живі, — прохрипів Рульф. — Ми справді живі?
— Якби я знав… — пробурмотів Анкран, — що нас чекає тут… я вибрав би… псів.
Наважившись глянути за межі кола їхніх змучених облич, Ярві побачив, що річка поширшала і сповільнила свій біг. Попереду вона розливалася ще ширше, гладеньке плесо не брижила ані хвилька, а в дзеркальній поверхні відбивалися лісисті схили.
Праворуч, плаский і принадний, лежав широкий пляж із розкиданими по ньому уламками гнилого дерева, що його нанесла вода.
— Нумо веслувати, — скомандувала Сумаель.
Ближче до берега вони одне за одним сповзли з плоту, що ледве тримався купи, разом виволокли його так далеко, як тільки змогли, стягнули з нього мокрі клунки, ступили ще кілька кволих кроків і без слів попадали на гальку серед інших решток їхньої кораблетрощі. Сил не було, навіть щоб відсвяткувати порятунок, якщо тільки не вважати святкуванням те, що вони лежали нерухомо й дихали.
— Смерть чекає на кожного, — промовив Ніхто. — Але першими вона забирає ледачих, — якимось дивом він підвівся на ноги й похмуро глянув на річку, видивляючись погоню. — Невдовзі вони будуть тут.
Рульф трохи піднявся на ліктях.
— З якого б то біса?
— З такого, що це лише річка. Те, що хтось називає землі по цей її бік Ванстерландією, для баньїв нічого не значить. І вже напевне це нічого не значить для Шадікширрам. Погоня пов’язала їх так само, як нас утеча. Вони збудують собі плоти й вирушать за нами. І стрімка течія не дасть їм змоги пристати до берега, як не дала нам. Доки не винесе їх сюди, — Ніхто всміхнувся. Ярві починав непокоїтися, коли бачив його усміх. — Вони виберуться на берег, мокрі, втомлені й приголомшені, як оце ми щойно, і тоді ми на них нападемо.
— Нападемо на них? — перепитав Ярві.
— Шестеро? — здивувався Анкран.
— Проти двадцяти? — пробурмотів Джауд.
— З одноруким хлопчиськом, дівчиною і комірником? — докинув Рульф.
— Саме так! — Ніхто всміхнувся ще ширше. — Ви мислите точнісінько, як я!
Рульф піднявся на ліктях вище.
— Ніхто й ніколи не мислив так, як ти.
— Ти боїшся.
Ребра старого затрусилися від реготу.
— Коли ти на моєму боці? Авжеж, боюся!
— Ти ж казав, що тровенландці мають у собі вогонь.
— А ти казав, що ґеттландці знають, що таке дисципліна.
— Заради богів, тільки не це! — гарикнув на них Ярві, підводячись.
Його взяв гнів, але не палахкий і безтямний, як батькова чи братова лють. То був материн гнів — спокійний, розважливий і холодний, як зима. І принаймні на цю мить він не лишав місця для страху.
— Якщо битви не уникнути, — сказав він, — нам треба знайти вигідніше місце для неї, ніж цей берег.
— І де ж нам шукати це поле слави, мій королю? — поцікавилася Сумаель, глузливо випнувши пошрамовану губу.
Ярві оглянув лісисту місцевість довкола. А й справді, де?
— Може, там? — Анкран показував на прямовисну кручу над річкою. Яскраве сонце світило просто в очі, тому Ярві не був певен, але йому здалося, що, примружившись, він побачив на вершині якісь руїни.
— Що це за місце? — запитав Джауд, заходячи в аркову браму. Голос його сполохав птахів, що, залопотівши крилами, знялися з високих решток мурів і полетіли геть.
— Ельфійські руїни, — відповів Ярві.
— Боги бороніть! — пробурмотів Рульф, неоковирно креслячи в повітрі знак проти лиха.
— Не турбуйся, — Сумаель безтурботно підкинула ногою пріле листя. — Гадаю, ельфів тут уже давно нема.
— Багато тисяч років, — підтвердив Ярві й провів рукою по стіні — не мурованій зі скріпленої розчином цегли, а гладенькій і твердій, без жодних стиків чи країв, неначе була вона не побудована, а вилита. З її обваленого верху стирчало врізнобіч іржаве металеве пруття, мовби нечесана кучма якогось божевільного. — Аж від часів Божого Розламу.
Колись тут була велика зала, обабіч якої, поважно вишикувавшись, стояли колони з арковими проходами до приміщень ліворуч і праворуч. Але колони давним-давно повалилися, а стіни густо обснувало сухе гілля в’юнких рослин. Частина дальньої стіни зникла: її поглинула голодна річка внизу. Дах упав багато століть тому, і тепер утікачі бачили над собою лише білясте небо й напівзруйновану вежу, обплетену плющем.