Останній бій
Тишу розітнув Рульфів голос:
— Ідуть!
Ярві здалося, ніби його нутрощі зараз виваляться через дупу.
— Скільки їх? — жваво cпитав Ніхто. По якійсь хвилі пролунало:
— Чоловік двадцять!
— Святі боги, — прошепотів Анкран, кусаючи губу.
Досі Ярві мав надію, що частина переслідувачів повернулася або ж потонула в річці, але, як то зазвичай траплялося з більшістю його надій, вона зів’яла, перш ніж встигла дати плоди.
— Що більше їх, то більше слави нам припаде! — виголосив Ніхто.
Що важчою робилася їхня скрута, то зростало його задоволення. Решта, може, й хотіли б щось сказати про безславне виживання, але вони зробили вибір — якщо взагалі його мали.
Кінець утечі, кінець хитрощам.
За останні кілька хвилин Ярві прошепотів із десяток молитов до всіх богів — і великих, і малих, — які бодай трохи могли допомогти. Але тепер він заплющив очі й змовив ще одну. Хоч його й торкнувся Батько Мир, та цього разу Ярві молився лише до Матері Війни. Він благав берегти його друзів, його товаришів по веслу, його нову родину. Бо кожний із них по-своєму довів, що вартий порятунку.
А ще попросив, щоб для їхніх ворогів цей день став червоним від крові. Адже всім відомо, що Мати Війна прихильна до молитов, у яких ідеться про кров.
— Б’ємося до загину, — пробурмотів Анкран і простягнув Ярві руку. Той потиснув її своєю, хай і неповносправною, а тоді поглянув в очі чоловікові, якого колись ненавидів, виказав Шадікширрам і спостерігав за його побиттям, а згодом долав із ним руч-об-руч снігову пустелю і врешті став його розуміти.
— Якщо мені припаде не слава, а… інше… ти знайдеш спосіб допомогти моїм рідним? — попросив Анкран.
Ярві кивнув.
— Клянуся, — зрештою, хіба не все одно: не виконати одну обітницю чи дві? Більше одного разу проклятим не будеш. — Якщо те інше дістанеться мені… — почав він, але збагнув, що просити Анкрана вбити дядька Одема трохи занадто, тож лише стенув плечима. — Проллєш по мені ріку сліз?
Анкран здобувся на усмішку. Тремтлива, з діркою замість передніх зубів, вона, однак, цієї миті здавалася справжнім подвигом.
— Мати Море вийде з берегів від моїх сліз.
Простяглася тривала тиша, яку голосні удари серця в грудях у Ярві ділили на болючі миті.
— А що, коли ми обоє загинемо? — прошепотів він.
Перш ніж Анкран устиг відповісти, пролунав хрипучий голос Нікого.
— Ебделе Арік Шадікширрам! Ласкаво прошу до моєї світлиці!
— Її найкращі часи, як і твої, уже позаду, — відгукнувся її голос.
Ярві припав одним оком до шпарини в стіні, намагаючись розгледіти, що відбувається у брамі.
— Ми всі змаліли проти того, чим були раніше, — відказав Ніхто. — Колись ти була адміралкою. Потім капітанкою. А тепер…
— Тепер я ніхто, як і ти, — Ярві побачив її в сутіні проходу. Очі Шадікширрам зблиснули, коли вона зазирнула всередину, намагаючись зрозуміти, що і хто чекає на неї там. — Порожній глечик. Розбита посудина, з якої витекли всі надії.
Ярві знав, що вона не може його побачити, але все одно зіщулився за руїнами ельфійської стіни.
— Співчуваю, — гукнув Ніхто. — Втрачати все боляче. Кому це знати краще, як не мені?
— І чого ж варте співчуття нікого нікому, як ти гадаєш? Ніхто розреготався.
— Нічого.
— Хто там разом із тобою? Та брехлива сучка, що любила сидіти на моїй щоглі? Підлесливий слизняк із кривою ріпою замість руки?
— Я про них кращої думки, ніж ти, але ні, їх тут нема. Вони пішли вперед. Я сам-один.
Шадікширрам хрипко реготнула у відповідь і подалася вперед. Її оголений клинок зблиснув у півтемряві.
— Ні, ти не один. Але скоро будеш.
Ярві глянув угору, на вежу, і помітив вигин Рульфового лука з напнутою тятивою. Але Шадікширрам була надто обережна, щоб підставитися під постріл.
— Я завжди була занадто милосердна! Це моя найбільша помилка. Мені слід було вбити тебе ще багато років тому.
— Можеш спробувати сьогодні. Досі ми двічі зустрічалися в бою, але цього разу я…
— Розкажеш це моїм псам, — і Шадікширрам пронизливо свиснула.
У браму сипонули люди. Чи то пак якісь істоти, схожі на людей. Баньї. Дикі кошлаті тіні, білі обличчя з роззявленими ротами, проколоті уламками бурштину й кісток, блиск вищирених зубів, зброя з тесаного каменю, моржевого зуба й китового вуса. Вони верещали й джерґотали, галайкали й завивали, наче дикі звірі, наче демони — немовби арковий отвір був брамою пекла, крізь яку у світ ринула вся та гидота, що досі була замкнена за нею.