Передній, захлинувшись кров’ю, упав із Рульфовою стрілою в грудях, однак решта заскочили всередину, і Ярві відсахнувся від шпарини, неначе дістав ляпаса. Порив утекти був такий сильний, що він ледь-ледь йому не піддався, але, відчувши Анкранову руку на плечі, опанував себе, хоч і тремтів, як осиковий лист, а дихання його вихоплювалося з жалібним присвистом.
Однак Ярві не рухався з місця.
Почулися крики. Глухі удари, брязкіт заліза, зойки люті й болю — нестерпніші тим, що не було змоги побачити, хто кричить і чому. Ярві чув, як верещать баньї, але найбільше його жахав голос Нікого. Клекітливий стогін, свистюче дихання, уривчасте гарчання. Хрипкий останній віддих.
Чи, може, то був сміх?
— Нам слід йому допомогти? — запитав Ярві пошепки, хоча сумнівався, що зможе ворухнути ногами, які наче вросли в землю.
— Він казав бути тут, — криве Анкранове обличчя було біле як крейда. — Будемо чекати?
Ярві обернувся до нього й побачив за його плечима, як хтось зіскакує зі стіни.
То був радше хлопчик, ніж чоловік. Один із матросів «Південного вітру». Ярві часом бачив, як він зі сміхом дерся по снастях, але імені його не знав. Тепер уже знайомитися було трохи запізно.
— За тобою, — прохрипів він, і Анкран обернувся саме тоді, коли на землю зіскочив другий.
Ще один моряк, більший, бородатий, з булавою, масивна голова якої їжачилася залізними шипами. Ярві прикипів поглядом до цієї жахливої зброї, подумки зважуючи її й запитуючи себе, що станеться з його черепом, якщо противник з розмаху вгатить по ньому чимось таким. Чоловік посміхнувся, мовби прочитав його думки, а тоді стрибнув на Анкрана. Вони впали і, сплівшись у клубок, із гарчанням покотилися по землі.
Ярві знав, що має віддати борг товаришеві, знав, що повинен кинутися йому, своєму оплічникові, на допомогу, але натомість обернувся до хлопчини, немовби вони ставали до обжинкового танцю та якимось чином знали, кого мають вибрати собі до пари.
Вони затанцювали один довкола одного, виставивши перед собою ножі й раз по раз штрикаючи ними повітря, мовби намацували, де його найлегше розітнути. Вони знай кружляли, не зважаючи на гарчання й шарпанину Анкрана й бороданя — ту боротьбу на життя і на смерть відсунула на дальній план нагальна потреба вижити в наступні кілька хвилин. Під шаром бруду й маскою грізного вищиру він, хлопчина, видавався наляканим. Майже таким самим, як Ярві. Вони знай кружляли, зиркаючи то на блискуче лезо ножа, то на…
Зненацька хлопець стрибнув уперед, намагаючись ударити ножем. Ярві незграбно відскочив, зачепився п’яткою за корінь і ледь-ледь втримався на ногах. Противник знову кинувся на нього, але Ярві ухилився й рубонув ножем повітря. Хлопчина невпевнено відступив до стіни.
Невже справді один із них має вбити другого? Покласти край усьому, чим той був, усьому, чим коли-небудь міг стати?
Схоже, що так. Ось тільки важко було побачити в цьому якусь славу.
Противник знову зробив випад. Промінь сонця зблиснув на лезі ножа. Завдяки якомусь туманному рефлексу, набутому під час тренувань, Ярві, охнувши, зловив удар на свій клинок. Залізо заскреготіло об залізо. Хлопчина влетів у нього плечем, і Ярві відкинуло на стіну.
Вони плювались і харчали в обличчя один одному, такі близькі, що Ярві бачив чорні пори на носі противника й червоні жилки в білках його вибалушених очей. Такі близькі, що міг би висунути язик і лизнути його шкіру.
Напружуючи всі сили, вони сопли й трусилися, і Ярві зрозумів, що слабший. Він спробував пальцем тицьнути хлопчині в обличчя, але той схопив його скарлючений зап’ясток і викрутив. Леза знову зі скреготом зітнулися, тильний бік руки обпекло порізом, і вістря ножа черкнуло живіт. Ярві крізь одяг відчув холод клинка.
— Ні, — прошепотів він. — Будь ласка.
Аж тут щось дряпнуло йому щоку, і натиск раптово припинився. Хлопчина поточився назад, здійнявши тремтячу руку до горла, і Ярві побачив там стрілу. З гостряка, який стирчав спереду, скрапувала кров. Червона струминка збігала шиєю хлопця й текла за комір. Обличчя його порожевіло, щоки затремтіли, і він упав навколішки.
Крізь розколину в зруйнованій ельфійській стіні за ним Ярві побачив Рульфа, що, присівши на верхівці вежі, накладав чергову стрілу на тятиву. Обличчя хлопця зробилося бузковим, він хапав ротом повітря й щось белькотав — чи то проклинав Ярві, чи то благав допомогти, чи то просив богів змилосердитися, — але, крім крові, нічого з себе видобути не міг.
— Мені шкода, — прошепотів Ярві.
— Скоро ти пошкодуєш по-справжньому.