За кілька кроків від нього під обваленою аркою проходу стояла Шадікширрам.
— Я гадала, що ти розумний хлопчик, — мовила вона. — Але, як виявилося, на мене чекало розчарування.
Її вбрання було вкрите засохлим багном. Шпильки, очевидно, погубились, і брудне сплутане волосся падало на обличчя. З-за волосся гарячковим блиском блимало запале око. Однак довгий викривлений клинок її меча сяяв убивчою чистотою.
— Чергове в чималому списку розчарувань, — вона повалила копняком смертельно пораненого хлопця на спину й переступила через його ноги, що сіпалися в передсмертних корчах. Підійшла бундючною, прогулянковою ходою, без метушні й поспіху. Достоту, як колись походжала по палубі «Південного вітру». — Але, гадаю, я сама в цьому винна.
Зіщулившись, Ярві відступив назад. Він важко дихав, очі його металися серед руїн, шукаючи шляху до втечі, але не знаходили жодного.
Він мусив битися.
— Для цього жорстокого світу в мене занадто м’яке серце, — вона роззирнулася, глянула на розколину, крізь яку прилетіла Рульфова стріла, і пригинцем плавно ковзнула під нею. — Це завжди була моя єдина слабкість.
Ярві незграбно задкував по битому камінню, руків’я ножа в долоні стало слизьким від поту. До нього долинали крики та інші відзвуки бою. Усі решта мали вдосталь клопоту, переймаючись власними кривавими кроками на підступах до Останніх Дверей. Він кинув погляд через плече й побачив, що ельфійські руїни за ним обриваються на краю урвища, над яким молоденькі деревця розпростерли своє гілля.
— Мені бракує слів, щоб висловити, яка я рада можливості попрощатися з тобою, — Шадікширрам посміхнулася. — Прощавай.
Вона була куди краще озброєна, ніж Ярві. А крім того, вища, сильніша, вправніша й досвідченіша. Не кажучи вже про значну перевагу в кількості повносправних рук. До того ж, попри її запевнення, він не вірив, що м’якосердя якимось чином стане їй на заваді.
«Завжди є спосіб», — казала мати, але яким способом йому перемогти Шадікширрам? Йому, що з сотні ганебних поєдинків на бойовищі не виграв жодного?
Вона здійняла брови, немовби розв’язувала ту саму задачу й дійшла такого самого результату.
— А може, ти просто стрибнеш униз?
Шадікширрам ступила ще один крок, поволі відтісняючи Ярві назад. Вістря її меча зблиснуло, перетнувши вузьку смужку сонячного світла. Земля під його ногами закінчувалася, він відчував порожнечу за спиною, відчував подмух вітерцю на зашийку, чув, як далеко внизу сердита річка точить скелі.
— Стрибай, каліко.
Ярві посунувся ще трохи назад і почув, як каміння зі стукотом полетіло у прірву. Він стояв на самому краю.
— Стрибай! — закричала Шадікширрам, бризкаючи слиною.
Краєм ока Ярві побачив якийсь рух. З-за обваленої стіни показалося бліде Анкранове обличчя. Колишній комірник скрадався, висунувши язик у дірку між вищиреними зубами й здійнявши лопатку-кийок над головою. Ярві мимоволі кинув погляд у його бік.
Шадікширрам насупила чоло.
Швидка, наче кішка, вона обернулася й, ухилившись від кістяної лопатки, що просвистіла повз її плече, легко і майже безгучно ввігнала свій меч Анкранові просто в груди.
Вирячивши очі, той здригнувся й видихнув.
Шадікширрам лайнулася, витягуючи меч.
«Милосердя — це слабкість, — казав батько. — Милосердя — це помилка».
У змиг ока Ярві кинувся на неї. Ліву пазуристу руку він просунув їй під пахву й знерухомив меч, упершись ґулястою долонею в горло, а правою бив її, гамселив, шматував.
Вони слинили, плювалися, пирхали, скавчали, вищали й хиталися туди-сюди. У рот Ярві напхалося її волосся. Шадікширрам гарчала й намагалася викрутитися, але він чіплявся й не переставав бити. Нарешті вона вирвалась, і її лікоть з огидним хрускотом зацідив Ярві по носі. Голова смикнулася назад, а потім у спину йому вдарила земля.
Чути було приглушені вигуки. Відлунювала сталь.
Десь далеко точилася битва. Відбувалося щось важливе.
Він мусить стати на ноги. Не можна підвести матір.
Він мусить бути чоловіком. Дядько вже чекає на нього.
Ярві спробував витрусити з голови запамороку. Угорі зблиснуло небо, коли він перекотився.
Рука вхопила порожнечу. Ген унизу вирувала чорна річка, лишаючи на скелях білу піну.
Немовби море під амвендською вежею. Море, у яке він упав.
Повітря ринуло в легені, і Ярві прийшов до тями. Він відповз від краю урвища. Голова йшла обертом, лице пульсувало, ноги погано слухалися, а в роті стояв солоний присмак крові.
Він побачив Анкрана, що, неприродно викручений, лежав на спині, розкинувши руки. Ярві схлипнув, поповз рачки до нього, простягнув руку. Його тремтячі пальці спинилися, не торкнувшись просякнутої кров’ю товаришевої сорочки. Останні Двері вже відчинилися перед Анкраном. Йому вже нічим не можна було допомогти.