Поруч на камінні лежала Шадікширрам. Вона силкувалася сісти й видавалась украй здивованою через те, що не могла. Пальці лівої руки безладно переплелися на руків’ї меча. Права рука була притиснута до боку. Шадікширрам забрала її звідти — долоня була вся в крові. Ярві вражено глянув на власну правицю, в якій досі стискав ніж. Лезо було липке, а пальці, зап’ясток і вся рука — червоні аж по лікоть.
— Ні, — прогарчала Шадікширрам, намагаючись підняти меч, але той виявився для неї заважким. — Не так. Не тут, — її закривавлені губи скривилися, коли вона глянула на Ярві. — Не ти.
— Тут, — відповів він. — Я. Пам’ятаєш, як ти колись казала? Щоб битися з кимось, потрібно дві руки, а щоб вдарити ножем у спину, досить і одної.
І Ярві збагнув, чому програв усі ті поєдинки на бойовищі. Не через брак умінь, сили чи навіть руки. Йому бракувало волі до перемоги. І десь чи то на палубі «Південного вітру», чи то в сніговому бездоріжжі, чи то в цих давніх руїнах він її відшукав.
— Але ж я командувала флотом імператриці, — прохрипіла Шадікширрам, її правий бік був увесь темний від крові. — Я була фавориткою… герцога Мікедаса. Цілий світ лежав біля моїх ніг…
— То було бозна-коли.
— Твоя правда. Ти розумний хлопчик. Я занадто м’яка, — її голова впала на землю, очі втупились у небо. — Це… моя єдина…
Зала ельфійських руїн була загромаджена трупами.
На віддалі баньї здавалися демонами. Зблизька вони мали жалюгідний вигляд. Дрібні й худорляві, як діти, загорнуті в лахміття, обвішані оберегами з китового вуса, які не змогли вберегти їх від безжальної сталі Нікого.
Один, що досі дихав, простягнув до Ярві руку, другою стискаючи стрілу, яка засіла між ребер. В очах його не було ненависті, лише непевність, страх і біль. Як і в Анкранових, коли Шадікширрам протинала його мечем.
Отже, вони були лише люди, яких Смерть супроводить до Останніх Дверей, як і всіх інших.
Живий банья намагався щось сказати, коли Ніхто підійшов до нього. Трусячи головою, намагався вимовити те саме слово, знову й знову.
Ніхто поклав палець йому на губи.
— Тссс, — і ввігнав меч йому в серце.
— Перемога! — заревів Рульф, стрибком долаючи останній відрізок шляху з верхівки вежі. — Я зроду-віку не бачив такого видатного володіння мечем!
— А я — такої влучної стрільби з лука! — відказав Ніхто, стискаючи Рульфа в міцних обіймах. Поєднані вбивством, вони стали найкращими друзями.
Під одним з аркових проходів стояла, стискаючи плече, Сумаель. Кров стікала по її руці аж до пальців.
— Де Анкран? — запитала вона.
Ярві лише похитав головою. Він боявся, що коли розтулить рот, його знудить. Або він заплаче. Або зробить і те, і те. Від болю й люті, яка поступово вщухала. Від полегкості, що лишився живий. Від скорботи, що товариш помер. Скорботи, яка щомиті ставала дедалі тяжчою.
Джауд важко сів на брилу, що відвалилася від ельфійської стіни, і впустив посмугований порубинами щит на землю. Сумаель поклала закривавлену руку на його тремтяче плече.
— Тепер я охоче визнаю, що ґеттландці — найкращі! — радісно теревенив Рульф.
— А я вже почав у цьому сумніватися! — Ніхто насуплено роззирнувся. — Я очікував на зустріч із Шадікширрам.
Ярві глянув на її кривий меч у своїй руці, немовби шукаючи підтвердження тому, що сталося.
— Я вбив її.
Можливо, слід було впасти навколішки й скласти дяку богам за даровану, таку малоймовірну, перемогу, але червоне жниво порубаних і нашпигованих стрілами трупів, що лежали посеред руїн, не видавалося тим, за що варто дякувати.
Тож Ярві лише сів до гурту й узявся відколупувати згустки крові, що запеклася під поламаним носом.
Урешті-решт, хіба він не король Ґеттландії?
Досить уже йому стояти навколішках.
Спалюючи мерців
Мерці палали.
Омахи полум’я, що обіймали їх, кидали дивоглядні тіні, які танцювали на стінах ельфійських руїн. У порожевіле небо здіймалися клубища диму — належна віддяка Матері Війні за подаровану перемогу. Так принаймні сказав Ніхто, а небагато було тих, хто перебував із богинею в ближчих стосунках, ніж він. Ярві здавалося, що коли добре придивитися, у вогні досі можна було розгледіти кістки дев’ятьох баньїв, трьох моряків, Анкрана й Шадікширрам.