— Мені його бракуватиме, — сказав Ярві, силкуючись не заплакати.
— Нам усім його бракуватиме, — відповів Джауд, витираючи очі тильним боком руки.
Ніхто не стримувався, і сльози вільно текли по його зритих зморшками і шрамами щоках. Дивлячись на полум’я, він кивнув.
— Мені бракуватиме її.
Рульф пирхнув.
— От кого-кого, тільки не її.
— Тоді ти ще більший дурень, ніж я гадав. Гідний ворог — це найкращий дарунок богів. Він — як хороше точило для клинка, — Ніхто, насупившись, опустив погляд на меч — чистісінький, без жодної плямки крові, хоча під нігтями його власника досі видніли її засохлі сліди. Точильний камінь із неприємним скреготом іще раз лизнув сталь. — З таким ворогом ти завжди лишаєшся гострим.
— Я волію бути тупим, — пробурчав Джауд.
— Ворогів треба вибирати ретельніше, ніж друзів, — далі бурмотів Ніхто, вдивляючись у вогонь. — Вони будуть із тобою довше.
— Не турбуйся, — Рульф плеснув Нікого по плечу. — Життя мене навчило, що наступного ворога довго чекати не доводиться.
— А крім того, завжди можна зробити ворогів із друзів, — докинула Сумаель, загортаючись щільніше в куртку Шадікширрам. — Із ворогів друзів зробити куди важче.
Ярві добре знав, що це правда.
— Як ви гадаєте, Анкран хотів би цього? — тихо запитав він.
— Бути мертвим? — здивувався Джауд. — Навряд чи.
— Бути спаленим, — пояснив Ярві.
Джауд зиркнув на Нікого і знизав плечима.
— Коли людина, яка схильна все вирішувати силою, візьме собі щось до голови, важко її відрадити. А надто, коли в ніздрях у неї ще стоїть запах крові.
— Та й навіщо відраджувати? — Сумаель учергове почухалася під брудною перев’язкою, яку Ярві наклав їй на поранене плече. — Вони всі мертві. Навіть якби їм щось і не подобалося, на їхні скарги можна не зважати.
— Ти добре бився, Ярві, — гукнув Ніхто. — Як і личить справжньому королю.
— Хіба король дозволяє, щоб замість нього гинули друзі? — Ярві винувато глянув на меч Шадікширрам і пригадав свої відчуття, коли бив без упину й коли потім побачив червоний ніж у червоній руці. А пригадавши, здригнувся під чужою накидкою. — Хіба король убиває жінку ножем у спину?
Змарніле обличчя Нікого досі було вологе від сліз.
— Хороший король жертвує всім заради перемоги й убиває того, кого повинен убити, тим способом, яким тільки може. Великий воїн — це той, хто й далі дихає, коли довкола бенкетує гайвороння. Великий король — це той, хто дивиться, як горять трупи його ворогів. Нехай Батько Мир лиє сльози над методами. Мати Війна всміхається досягненій меті.
— Так сказав би мій дядько.
— Отже, він мудрий чоловік і гідний ворог. Можливо, ти і його вб’єш ударом у спину, і ми разом подивимося, як горить його труп.
Ярві обережно торкнувся спухлого перенісся. Думка про чергові трупи на вогнищі — байдуже чиї — не надто його втішала. Знову й знову він повертався подумки до тої миті, коли мимоволі глянув на Акрана й цим його виявив. Знову й знову бачив, як Шадікширрам швидко обертається й викидає меч уперед. Знову й знову розмірковував, як мав би діяти, щоб товариш лишився живий, хоча й знав, що все це марно.
У минуле немає вороття.
Сумаель, насупившись, обернулася й стала вдивлятись у ніч.
— Ви чули?..
— Ані руш! — гримнув голос із темряви, наче стьобнув батогом.
У Ярві підстрибнуло серце. Він крутнувся й побачив високого воїна, що ступив під аркову браму. У світлі поховального вогнища він здавався велетнем; шолом, кольчуга, щит і великий меч яскраво блищали.
— Покладіть зброю! — пролунав іще один голос, і з пітьми виринув другий чоловік із націленим на них луком. Довкола обличчя теліпалися довгі кіски. Ванстерець. За ним з’явилися інші, і за якусь мить утікачів оточили півколом з десяток воїнів.
Хвилину тому Ярві гадав, що гіршого настрою в нього бути не може. Тепер він збагнув, як сильно помилився.
Рульф скосував очима на свій лук — той був задалеко, щоб до нього дістатися, — і розчаровано відкинувся назад, спершись на лікоть.
— На якому місці ванстерці у твоєму списку найкращих воїнів?
Ніхто скинув на них оцінювальним поглядом і кивнув.
— У такій кількості — на доволі високому.
Усі сили, що їх боги дарували Ярві, цього дня він витратив до останку. Носаком черевика він відсунув від себе меч Шадікширрам. Джауд підняв порожні руки. Сумаель узяла сокирку великим та вказівним пальцями й віджбурнула її в темряву.
— Як щодо тебе, старий? — запитав перший ванстерець.
— Я зважую своє становище, — Ніхто ще раз скреготнув точилом по лезу меча.