Ярві здалося, що він провів ним по його нервах.
— Якщо сталь — це відповідь на твої роздуми, то в них її сила- силенна, — упівголоса промовив він.
— Поклади меча, — другий ванстерець напнув тятиву. — Інакше ми докладемо до багаття твій труп.
Ніхто встромив меч у землю й зітхнув.
— Переконливий аргумент.
Троє ванстерців підступили до них, щоб зібрати зброю та обшукати. Їхній ватажок тим часом спостерігав.
— Що привело вас п’ятьох до Ванстерландії?
— Ми прості мандрівники… — відказав Ярві, дивлячись, як один із воїнів витрушує жалюгідний вміст його клунка. — Прямуємо до Вульсґарда…
Лучник здійняв брови і вказав поглядом на вогнище.
— Мадрівники, що палять трупи?
— Куди цей світ котиться: уже не можна чесній людині спалити кілька трупів без того, щоб її запідозрили бозна в чому, — пожалівся Ніхто.
— На нас напали розбійники, — бовкнув Ярві, намагаючись вигадати щось на ходу.
— Ви мали би дбати, щоб ваша країна була безпечною для мандрівників, — дорікнув Рульф.
— О, в такому разі дякуємо, що зробили її безпечнішою, — ватажок уважно придивився до шиї Ярві, тоді відгорнув Джаудів комір і побачив шрами. — Раби.
— Відпущеники, — виправила його Сумаель. — Я їхня колишня власниця. Купчиня. — Вона сягнула рукою за пазуху й дістала звідти пожмаканий аркуш пергаменту. — Моє ім’я Ебдель Арік Шадікширрам.
Ванстерець похмуро глянув на торговельну ліцензію Верховного короля, лише нещодавно забрану з трупа її справжньої власниці.
— Щось ти занадто обшарпана як на купчиню.
— А хіба я казала, що успішна?
— І замолода.
— А хіба я казала, що стара?
— А де твій корабель?
— У морі.
— Чому ти не на ньому?
— Я вирішила його покинути, доки він не опустився на дно.
— А й справді, бідна купчиня, — пробурмотів один із воїнів.
— Що торгує брехнею, — докинув інший.
Ватажок стенув плечима.
— Нехай король вирішує, вірити їм чи ні. Зв’язати їх.
— Король? — перепитав Ярві, простягаючи руки перед собою.
Ванстерець ледь-ледь усміхнувся.
— Ґром-ґіль-Ґорм вибрався до північного краю на лови.
Схоже, Рульф мав рацію. Наступний ворог виявився ближче, ніж будь-хто з них гадав.
Соломинка
Ярві не раз доводилося мати справу з суворими чоловіками. Одним із таких був його батько. Другим — його брат. Щодня десятки суворих воїнів приходили на бойовище в Торлбю, щоб випробувати свої сили. Сотні їх зібралися на піщаному березі, щоб подивитися, як зводитимуть курган королю Утріку, а потім вирушити з юним королем Ярві в той, фатальний для нього, набіг на Амвенд. Обличчя, що всміхалися лише під час битви, долоні, що зрослися з руків’ям зброї.
А втім, іще ніколи Ярві не бачив такого зборища воїнів, яке Ґром- ґіль-Ґорм узяв із собою на лови.
— Зроду не бачив так багато ванстерців в одному місці, — пробурмотів Рульф. — А я свого часу провів аж рік у Вульсґарді.
— Ціле військо, — буркнув Ніхто.
— І то грізне, — докинув Джауд.
Наїжачені зброєю, вояки дихали погрозою, проймали поглядами, як кинджалами, і рубали словами, наче мечами. Шрами вони носили так само гордо, як королівна — коштовні прикраси, а музикою їм був пронизливий, як скрегіт точильного каменя, жіночий голос, що квилив-виводив пісню про любов до Матері Війни, про пролиту кров, пощерблену сталь і відважних мужів, життя яких обірвалося передчасно.
Підганяючи вістрями списів, воїни привели Ярві та його друзів, зв’язаних і безпорадних, у цей мисливський табір, поміж багать, над якими свіже м’ясиво скрапувало червоним соком.
— Якщо в когось є план, — прошипіла Сумаєль краєм рота, — то саме час до нього вдатися.
— У мене є план, — відказав Ніхто.
— У цьому плані присутній меч? — поцікавився Джауд.
Запала коротка пауза.
— У всіх моїх планах присутній меч.
— А він у тебе є?
Знову пауза.
— Ні, нема.
— То як твій план спрацює без нього? — упівголоса запитала Сумаель.
Після ще однієї паузи Ніхто відказав:
— Смерть чекає на кожного.
Там, де ванстерські зарізяки купчилися найщільніше, Ярві побачив обриси великого крісла, а на ньому — велику постать із великим кухлем у великій руці, але не відчув того страху, що колись охопив би його. Натомість Ярві закололо передчуття нагоди. Він не мав якогось плану, навіть у загальних рисах, але, як казала йому мати Ґундрінг, «потопельник хапається за будь-яку соломинку».