— Замість убивати ворогів, можна вчинити з ними інакше, — прошепотів він.
Ніхто пирхнув.
— А саме?
— Зробити їх своїми союзниками.
Ярві набрав повітря й закричав на все горло:
— Ґром-ґіль-Ґорме! — вилетівши хмаркою білої пари, голос його зірвався на вереск і прозвучав аж ніяк не по-королівський, однак достатньо гучно, щоб його почув увесь табір, і це єдине, що мало значення. Сотні освітлених вогнищами облич обернулися до нього. — Королю Ванстерландії! Найкривавіший сину Матері Війни! Мечоламе й Сиротителю, ми знову зустрілися! Я…
Добре вивірений удар у живіт вибив із нього повітря, яке вихопилося жалібним зойком.
— Припни язика, хлопче, бо я тобі його вирву! — гарикнув ватажок розвідників, штовхаючи Ярві. Той, заходячись кашлем, упав навколішки.
Але того, чого прагнув, він досяг.
Спершу запала важка тиша, тоді почулися ще важчі кроки, що поступово наближалися, і нарешті пролунав наспівний голос самого Ґром-ґіль-Ґорма:
— Ви привели гостей!
— Які скидаються на жебраків, — додав другий голос. Хоча Ярві не чув його відтоді, як на нього наділи нашийник, він миттю впізнав крижаний тон матері Скер, такий знайомий йому зі снів.
— Ми знайшли їх у ельфійських руїнах над річкою, мій королю, — пояснив старший розвідник.
— Вони не схожі на ельфів, — зауважила Ґормова міністерка.
— Вони палили трупи.
— Достойна справа… якщо палити правильні трупи, — мовив Ґорм. — Ти кажеш, хлопче, я мав би тебе знати? Хочеш побавитися в загадки?
Досі відсапуючи, Ярві підвів голову і, як минулого разу, побачив спершу чоботи, потім пояс, тричі обвинутий довкола шиї ланцюг, і нарешті, високо над собою, порите зморшками обличчя короля Ванстерландії, найлютішого ворога його батька, його країни і його народу.
— Коли ми бачилися востаннє… ти запропонував мені свій кинджал, — Ярві поглянув Ґормові просто в очі. Навколішках, обшарпаний і скривавлений, побитий і зв’язаний, він дивився велетневі просто в очі. — Ти сказав, щоб я відшукав тебе, якщо передумаю. Ти даси мені тепер свій кинджал?
Король Ванстерландії насупився, перебираючи пальцями навершники на ланцюзі, що обвивав його грубезну шию. Другою рукою він запхнув глибше за пояс свої численні кинджали.
— Це було б нерозважливо.
— А я гадав, що Мати Війна дихнула на тебе в колисці, і провіщено, що тебе не вбити жодному чоловікові.
— Боги допомагають тим, хто допомагає собі сам, — мати Скер боляче стиснула підборіддя Ярві та обернула його обличчям до світла. — Це кухарчук, якого зловили в Амвенді.
— Так, — пробурмотів Ґорм. — Але він змінився. Тепер він дивиться твердо.
Мати Скер примружила очі.
— А ще він десь загубив нашийник, який я йому подарувала.
— Він мені муляв. Я не народився бути рабом.
— І попри це, ти знову на колінах переді мною, — сказав Ґорм. — То ким ти народився бути?
Довкола почулося запобігливе хихотіння, але над Ярві сміялися все його життя, і кпини його вже не кололи.
— Королем Ґеттландії, — відповів він, і цього разу його голос був холодний і твердий, як сам Чорний престол.
— Святі боги! — почув він, як видихнула Сумаель. — Нам кінець. Ґормові губи розтяглися в широченну посмішку.
— Одеме! А ти добряче помолодшав!
— Я небіж Одема. Син Утріка.
Старший розвідник ударив його в потилицю. Ярві впав на зламаний ніс, а що руки мав зв’язані й ніяк не міг пом’якшити падіння, то воно вийшло особливо неприємним.
— Утріків син загинув разом із ним!
— У нього був іще один син, недоумку!
Звиваючись тулубом, Ярві підвівся й знову став навколішки, відчуваючи в роті солоний присмак крові. Присмак, який йому вже обрид.
Пальці розвідника схопили його за волосся й смикнули догори.
— Наймемо його як блазня чи повісимо як шпигуна?
— Це не тобі вирішувати, — ельфійські браслети на довгому передпліччі матері Скер злегка забряжчали. Вона лише підняла один палець, але розвідник немовби дістав ляпаса й одразу відпустив бранця. — Утрік справді мав другого сина. Королевича Ярві. Він учився на міністра…
— Але так і не склав іспит, — доказав Ярві. — А натомість сів на Чорний престол.
— Щоб Золота Королева змогла зберегти владу.
— Лайтлін. Моя мати.
Міністерка довго й пильно дивилася на нього. Ярві випнув підборіддя й поглянув у відповідь, намагаючись прибрати якомога більш королівського вигляду — наскільки це дозволяли закривавлений ніс, зв’язані руки й смердючі лахи. Либонь, цього вистачило, принаймні щоб заронити зерно сумніву.