— Лише доправте мене й моїх супутників до Торлбю, і я спробую це вможливити.
— Незвичний почет ти собі добрав, — сказала міністерка, оглядаючи кожного по черзі без надмірного ентузіазму.
— Того вимагали незвичні обставини.
— А це що за недолуга проява? — запитав Ґорм, вказуючи на Нікого. На відміну від решти, що розсудливо втупили погляд у землю, той, випроставши спину, не ховав палючих очей.
— Я гордий ґеттландець.
— А, один із тих, — усміхнувся Ґорм. — Тут нам більше до вподоби зганьблені й закривавлені ґеттландці.
— Не зважайте на нього, мій королю. Він Ніхто, — Ярві знову привернув Ґормову увагу до себе, говорячи до нього тим медоточивим тоном, до якого часто вдавалася мати, бо ж звичні до жорстокості чоловіки, яким гнів лише додає сил, безпорадні перед доводами здорового глузду. — Якщо я зазнаю невдачі, вам однаково лишиться здобич, захоплена в поході на південь.
Ніхто з огидою пробурчав щось — нічого дивного. Спалені ґеттландські міста, сплюндровані землі, вигнані з домівок або забрані в неволю люди. І то були землі Ярві, люди Ярві. Проте він уже занадто загрузнув у цьому болоті, щоб повертатися назад. Йому лишалося тільки одне — перти вперед і або потонути по дорозі, або вибратися на протилежний берег — нехай і брудним, але живим. Щоб повернути Чорний престол, потрібне військо, і Мати Війна вкладала в його суху руку ванстерські мечі. Чи, може, ставила на його пошрамовану шию ванстерський чобіт?
— Ви здобудете багато, — улещував Ярві, м’яко, терпляче, — і нічого не втратите.
— Окрім ласки Верховного короля, — мовила мати Скер. — Він наказав, щоб не було війни, доки храму не добудовано…
— Колись орли праматері Вексен приносили прохання, — у Ґормовому співучому голосі тепер чулися нотки злості. — Згодом вони стали приносити вимоги. Тепер вона шле нам накази. Що буде далі, мати Скер?
Міністерка відповіла йому тихо й спокійно:
— Верховний король має під собою Нижні Землі та більшість інглінгів, що тепер моляться Єдиному Божеству й за його наказом готові йти на війну і на смерть…
— А у Ванстерландії теж уже править Верховний король? — глузливо запитав Ярві. — Чи Ґром-ґіль-Ґорм?
Мати Скер зморщила губи.
— Не бався надто близько до вогню, хлопче. Ми всі відповідаємо перед кимось.
Але Ґорм уже був далеко думками — мабуть, палив ґеттландські поселення і вбивав їхніх мешканців.
— Торлбю має міцні мури, — пробурмотів він, — і багато дужих воїнів, щоб їх боронити. Надто багато. Якби мені було до снаги взяти це місто, мої скальди вже давно б оспівували перемогу.
— Ніколи цього не буде, — прошепотів Ніхто, але його не почули.
Угода відбулася.
— У цьому й полягає найкраща частина моєї пропозиції, — воркотів Ярві. — Вам треба буде лише почекати за мурами. Я сам віддам вам Торлбю.
ЗАКОННИЙ КОРОЛЬ
Ворони
Ярві підняв хутряний комір ванстерської накидки, затуляючись від вітру, і зморщив ніс, коли в ніздрі вдарив солоний запах моря… і сморід невільників на веслах. Коли він був одним із них, то звик до цього важкого духу, спав, устромивши носа Рульфові під пахву, і майже не помічав нічого. Від нього самого тхнуло тоді так само, як і від решти. Але від цих спогадів сморід не робився приємнішим тепер.
Радше навпаки.
— Бідолахи, — Джауд, спершись на поруччя, сумно поглянув з юту на веслярів, що надсаджувалися внизу. Як на такого здорованя, у нього було занадто м’яке серце.
Рульф пошкріб за вухами, де відросли пасма сивувато-каштанового волосся, хоча маківка, як і раніше, лишалася лисою.
— Було б добре звільнити їх усіх.
— І як ми тоді дістанемося до Торлбю? — запитав Ярві. — Хтось-то має гребти. Чи, може, ви сядете на весла?
Обидва товариші гостро поглянули на нього.
— А ти змінився, — мовив Джауд.
— Мені довелося.
Ярві відвернувся від них і від лавок, подібних до тої, на якій він сам колись страждав. Сумаель стояла біля поруччя із широченною усмішкою на обличчі. Її волосся, тепер довше, ніж раніше, чорне, як воронове крило, маяло на солоному вітрі.
— Ти видаєшся задоволеною, — сказав Ярві, щасливий бачити її щасливою. Таке траплялося не надто часто.
— Приємно знову вийти в море, — вона розпростерла руки й поворушила пальцями. — Та ще й без ланцюга!
Усмішка Ярві зів’яла, бо ж його досі сковував ланцюг, якого годі було позбутися. Той, якого він викував собі сам своєю клятвою. Який тягнув його назад до Торлбю й до Чорного престолу. І Ярві знав, що рано чи пізно Сумаель стоятиме на палубі іншого корабля, який забере її до Першограда й розлучить їх назавжди.