Її усмішка теж згасла, немовби дівчина подумала про те саме. Вони відвели погляди одне від одного, ніяково замовкли й стали дивитися, як удалині поволі тягнеться Батько Земля.
Дві такі ворожі країни, Ванстерландія і Ґеттландія, не надто відрізнялися між собою. Голі узбережжя, ліси й болота. Люди траплялися рідко, та й ті, побачивши корабель, налякано квапилися якомога далі від берега. Примруживши очі, Ярві побачив на півдні невеликий визубень, що бовванів на скелястому мисі. Пасма диму з коминів слалися по білястому небу.
— Що це за місто? — запитав він у Сумаелі.
— Амвенд, — відказала та. — Недалечко кордон.
Амвенд. Місто, у набіг на яке він колись повів ґеттландців. Або ж пастка, у яку він вскочив, брьохнувши з корабля у воду. А то бовваніє вежа, де його зрадив Гурік. Де помер Кеймдаль. Звідки Одемів підступ скинув його в жорстоке море й у ще жорстокішу неволю.
Ярві усвідомив, що до болю стискає поруччя сухою рукою. Він відірвав очі від берега й глянув на білу піну за кормою. Брижі, які весла лишали після себе, швидко зникали, і за якусь хвилю по них уже не було й сліду. Чи не те саме чекає й на нього? Чи він так само зникне й піде в непам’ять?
Він відчув на собі погляд сестри Овд, учениці матері Скер, яку та послала разом з ними. Прихований, швидкий погляд — і міністерка миттєво опустила очі й записала щось вугільним олівцем на крихітному клаптику паперу, що тріпотів на вітрі й виривався з-під її руки.
Ярві поволі підійшов до неї.
— Стежиш за мною?
— Ти знаєш, що так, — відказала вона, не підводячи голови. — Для цього я тут.
— Ти мені не віриш?
— Я лише переказую матері Скер усе, що бачу. Вірити чи ні, вирішує вона.
Сестра Овд була невисока на зріст і кругловида, з тих, чий вік важко визначити на вигляд. Ярві, однак, гадав, що вона не старша за нього.
— Коли ти склала іспит на міністерку?
— Два роки тому, — відповіла дівчина, затуляючи плечем клаптик паперу.
Ярві покинув спроби підглянути. Зрештою, у міністрів свій тайнопис: навряд чи він зумів би прочитати її записи.
— Важкий був іспит?
— Та ні. Якщо добре підготуватися.
— Я добре готувався, — мовив Ярві, подумки вертаючись до того буряного вечора, коли Одем увірвався до покоїв матері Ґундрінг.
Він пригадав полум’я, що відбивалося в скляних слоїках, зморшки на усміхненому обличчі його наставниці, звичні запитання й чіткі відповіді. Зненацька на нього наринула туга за тим простим життям, де не було дядьків, яких треба вбити, клятв, яких треба додержати, і важких рішень, які треба ухвалювати. Життям серед книжок, трав і тихих слів. Йому довелося докласти чималих зусиль, щоб відкинути цю думку. Зараз він не міг її собі дозволити.
— Але мені так і не випала нагода скласти іспит.
— Ти небагато втратив. Спершу довго чекаєш і нервуєшся перед дверима. Потім на тебе довго й суворо витріщаються старі жінки, — міністерка дописала повідомлення й узялася скручувати його в крихітну кульку. — А після всього — винагорода, поцілунок праматері Вексен.
— І як?
Сестра Овд надула щоки й протягло зітхнула.
— Хоча мати Вексен і наймудріша з жінок, та я сподівалася, що мій останній поцілунок буде з кимось молодшим. Я бачила Верховного короля, здалеку.
— Я теж одного разу його бачив. Він був миршавий, старий і жадібний. Вічно скаржився і боявся їсти. Але привів із собою багато дужих воїнів.
— У такому разі час його не надто змінив. Хіба що тепер він поклоняється Єдиному Божеству й одержимий владою більше, ніж будь-коли. А ще кажуть, що година — це найдовше, скільки він може протриматися не закунявши. А ось число його воїнів примножилося.
Міністерка підняла полотняну заслону з клітки. Птахи всередині не ворухнулися, не стріпнулись від світла — лише дивилися на Ярві рівним поглядом шістьох пар незмигних очей. Чорні птахи.
Ярві здивовано насупився.
— Ворони?
— Так, — сестра Овд закасала рукав, скинула гачок із дверцят і вправно засунула білу руку до клітки. Відтак узяла за тулуб одну ворону й дістала її назовні. Пташка не ворушилася, спокійна, наче вирізьблена з вугілля. — Мати Скер уже віддавна не використовує голубів.
— Зовсім?
— За той час, як я її учениця, — жодного разу, — дівчина прикріпила послання до пташиної лапки й тихо додала: — Подейкують, їй мало не видряпав очі голуб, який прилетів від матері Ґундрінг. Відтоді мати Скер їм не довіряє, — міністерка нахилилася до чорної пташки й протуркотіла: — Ми за день дороги від Торлбю.