У кутку сердито щось буркнув Ніхто.
Материне око сіпнулось.
— Що подумають ґеттландці про таку угоду з дияволом? Їхній король стає на коліна перед їхнім найненависнішим ворогом!
— Нехай думають що хочуть, коли Одем захлинеться лайном у вигрібній ямі. Краще бути королем на колінах, ніж жебраком на рівних ногах. Підвестися я зможу пізніше.
Усмішка торкнулася кутика її губ.
— А ти куди більше взяв від мене, ніж від батька.
— І пишаюся цим.
— І все ж. Ти збираєшся впустити цього різника в Торлбю? Перетворити наше місто на бійню?
— Він буде лише приманкою для Одемових воїнів, — відказав Ярві. — Вони полишать цитадель, а ми проберемося туди тунелями під скелею, опустимо Ревучу браму й нападемо на Одема, коли біля нього буде мало охоронців. Ти зможеш знайти достатньо надійних людей для цього?
— Можливо. Гадаю, що зможу. Але твій дядько не дурний. Що, як він не вскочить у пастку? Що, як залишить своїх людей у цитаделі й перечекає в безпеці?
— І заживе слави боягуза, коли Мечолам стоятиме під брамою і глузуватиме з нього? — Ярві нахилився до матері, дивлячись їй в очі. — Ні. Я був там, де тепер він, я знаю, як він думає. Одем лише недавно сів на Чорний престол. У нього немає великих перемог, які оспівували б скальди. Натомість лишилася пам’ять про мого батька й легенда про дядька Утіля, з якими його порівнюватимуть, — Ярві всміхнувся: хто-хто, а він добре знав, як воно — все життя бути в тіні кращого брата. — Одем ніколи не знехтує такою чудовою нагодою здійснити те, що не вдалося його братам. Перемогти Ґром-ґіль-Ґорма й показати себе могутнім військовим ватажком.
Мати всміхнулася ширше, і Ярві замислився, чи бодай колись вона дивилася на нього з таким захватом.
— Твоєму братові дістався повний набір пальців, але весь розум боги приберегли для тебе. Ти зробився вельми спритним і кмітливим, Ярві.
Схоже, застосоване належним чином співпереживання може бути смертельною зброєю.
— Роки, протягом яких я вчився на міністра, не минули марно. І все ж нам би не завадила допомога когось, хто близький до Одема. Ми могли б звернутися до матері Ґундрінг…
— Ні. Вона Одемова міністерка.
— Вона моя міністерка.
Мати похитала головою.
— У найкращому разі вона вагатиметься, кому лишатись вірною. Хтозна, що вона вважатиме вищим благом. У нас і без цього багато що може піти не так, як треба.
— Але ж і виграти ми можемо багато. Високі ставки — високий ризик.
— Атож, — вона підвелася, поправила спідниці й зачудовано глянула на Ярві. — Коли це мій улюблений син став гравцем?
— Коли дядько скинув його в море і вкрав спадкові права.
— Він недооцінив тебе, Ярві. Як і я. Але я рада дізнатися, що помилялася, — усмішка її щезла, а в голосі забриніли жорсткі нотки: — Одем за свою помилку заплатить криваву ціну. Посилай пташку до Ґром-ґіль-Ґорма, сестричко. Перекажи, що ми нетерпляче чекаємо на його прибуття.
Сестра Овд уклонилася мало не до землі.
— Авжеж, моя королево, але… щойно я це зроблю, назад вороття не буде.
Мати сухо реготнула.
— Запитай своєї наставниці, сестро. Я не з тих, хто повертає назад, — вона потягнулася через стіл і накрила сильною рукою немічну долоню Ярві: — Як і мій син.
У темряві
— Це збіса ризиковано, — Рульфів шепіт завмер у темряві.
— Життя — це ризик, — мовив Ніхто. — Від самого народження.
— І все ж не конче бігти до Останніх Дверей голяка і з криками. Можна обережненько рухатися в інший бік.
— Однаково Смерть проведе крізь них кожного, — відказав Ніхто. — Я волію зустрічати її лицем до лиця.
— А я волів би наступного разу опинитися деінде!
— Припиніть! — просичав Ярві. — Гризетесь, як два старих пса за останню кістку!
— Усі ж не можуть поводитися по-королівськи, — пробурмотів Рульф із чималою часткою іронії. Мабуть, коли щодня бачиш, як твій товариш випорожнюється поруч у відро, важко потім сприймати його, як того, чиє місце — між богами й людьми.
Укриті віковою іржею засуви заскрипіли, і, здійнявши хмарку пилу, хвіртка відчинилася. У тісному й вузькому склепінчастому проході стояв інглінг і похмуро дивився на товариство.
— Тебе хтось бачив? — запитав Ярві.
Раб заперечно похитав головою, обернувся й важкою ходою рушив догори вузькими сходами, нахиляючи голову, щоб не зачепити низької стелі. Чи можна йому довіряти? Мати гадала, що можна. Але ж вона й Гуріку довіряла. Ярві вже позбувся дитячого переконання в тому, що батьки все знають.