За останні кілька місяців він позбувся багатьох усіляких переконань.
Сходи привели у велику печеру. З нерівного кам’яного склепіння звисали вапнякові бурульки. На кінці кожної у світлі смолоскипів іскрилася краплинка води.
— Ми під цитаделлю? — запитав Рульф, нервово позираючи на неуявленну масу каміння над їхніми головами.
— Гору всю порито, — відказав Ярві. — Стародавніми тунелями ельфів, новішими ходами. З таємними дверима й підглядовими вічками. Деякі королі, а також усі міністри іноді прагнуть переміщуватися тайкома. Але краще за мене цих переходів не знає ніхто. Я провів тут половину дитинства. Ховався від батька чи брата. З одного сховку перебирався до іншого. Спостерігав, лишаючись непоміченим, уявляв, що беру участь у тому, що бачу. Вигадував собі життя, у якому б не був ізгоєм.
— Сумна історія, — пробурмотів Ніхто.
— Жалюгідна, — Ярві пригадав себе молодшого, що рюмсав у темряві, бажаючи, щоб його знайшли, хоча й знав, що ніхто не переймається ним аж так, щоб шукати. А пригадавши, відчув огиду до своєї колишньої слабкості й похитав головою. — Але ця історія ще може мати щасливий кінець.
— Може, — Ніхто провів рукою по стіні. Суцільний ельфійський камінь, тисячі років завстаршки, але такий гладенький, немов покладений учора. — Цим ходом люди твоєї матері зможуть потайки пробратися в цитадель.
— Коли Одемові воїни вирушать на бій із Ґром-ґіль-Ґормом.
Інглінг простягнув руку, зупиняючи їх.
Перехід закінчувався круглою шахтою колодязя. Високо вгорі — кружальце світла, далеко внизу — ледь помітне мерехтіння води. Усередині шахти спіраллю звивалися сходи, такі вузькі, що Ярві довелося підніматися боком. Спина його терлася об гладкий ельфійський камінь, носаки черевиків мало не виступали за край, а піт струмком лився з чола. Коли вони подолали половину дороги, згори почувся якийсь шум і щось промайнуло повз обличчя Ярві. Він відсахнувся й, мабуть, полетів би вниз, якби Рульф не схопив його за руку.
— Прикро було б, якби твоєму правлінню поклало край звичайнісіньке відро.
Ген унизу відро шубовснуло у воду. Ярві глибоко відітхнув. Ще одна купіль у холодній воді — це останнє, чого він зараз потребував.
Відлунюючи від стін, почулися незвично гучні жіночі голоси.
— …вона досі відмовляється.
— А ти б хотіла заміж за того старого шкарбуна після такого чоловіка, як Утрік?
— Її хотіння тут нічого не важить. Якщо місце короля — між богами й людьми, то місце Верховного короля — між богами й королями. Ніхто не може відмовляти йому без кінця…
Вони поволі просувалися далі. Знову півсутінь, знову сходи, знову сповнені сорому спогади. Стіни з грубого каменю, зведені людьми, здавалися старішими за ельфійські, хоча насправді були новіші за тунелі в глибині гори на тисячі років. Крізь заґратовані отвори під стелею блимало денне світло.
— Скільки людей купила королева? — запитав Рульф.
— Тридцять три, — відказав інглінг через плече. — На цю мить.
— Надійних?
— Людей як людей, — раб стенув плечима. — Вони вбиватимуть або помиратимуть — залежить від того, як пощастить.
— І про скількох своїх воїнів Одем може сказати те саме? — поцікавився Ніхто.
— Про багатьох, — визнав інглінг.
— Тут, мабуть, чверть його війська, — сказав Ярві, спинаючись навшпиньки, щоб визирнути крізь ґратки.
Того дня бойовище облаштували на подвір’ї цитаделі, старезний кедр правив за один із кутів майданчика. Воїни тренувалися формувати щитову стіну, шикуватися клином і ламати ворожий стрій. Сталь блищала проти тьмяного сонця, глухо торохкала, вдаряючись об дерев’яні щити, човгали черевики. У холодному повітрі бриніли різкі команди майстра Гуннана. Зімкнути щити! Триматися оплічника! Випад знизу! Колись так само він горлав їх до Ярві, щоправда, користі то не дало ніякої.
— Чимало, — зауважив Ніхто, зазвичай схильний применшувати небезпеку.
— Вимуштруваних і загартованих у битвах воїнів, що битимуться на своїй території, — додав Рульф.
— На моїй території, — процідив Ярві крізь зуби.
Він повів їх далі. Кожна сходинка, кожен камінчик ставали чимраз знайомішими.
— Глянь туди.
Ярві притягнув Рульфа до ще одного вузького заґратованого отвору, крізь який видно було єдиний вхід до цитаделі. Окуті залізом дерев’яні ворота були розчинені, обабіч стояли вартові, а вгорі під самим склепінням зблискувала в сутіні шліфована мідь.
— Ревуча брама, — прошепотів він.
— Звідки така назва? — поцікавився Рульф. — Чи не тому, що ми заревемо, коли наш задум не вдасться?