— Не зважай на назву. Брама опускається згори й закорковує цитадель. Над її механізмом працювали шість міністрів. Утримує браму лише один срібний штифт. Надбрамну кімнату весь час вартують, але туди можна дістатися таємними сходами. Коли настане час, я і Ніхто візьмемо з собою десяток бійців і захопимо її. Ти, Рульфе, розмістишся з лучниками на даху, щоб із дядькових охоронців наробити подушечок для шпильок.
— Кращих подушечок годі вигадати.
— Потрібної миті ми висмикнемо штифт, брама опуститься, і Одем опиниться всередині цитаделі у пастці.
Ярві уявив собі жах на дядьковому обличчі, коли Ревуча брама впаде, і вже не вперше пошкодував, що на ділі зазвичай усе виходить не так легко, як на словах.
— Одем у пастці… — Очі Нікого блимнули в темряві. — А разом з ним і ми.
З подвір’я долинули радісні вигуки — муштра добігла кінця. Переможці святкували, переможені лежали на землі.
Ярві кивнув на мовчазного інглінга.
— Материн раб покаже вам переходи. Запам’ятайте їх.
— А ти куди? — запитав Рульф, а тоді додав невпевнено: — Мій королю.
— У мене є справа.
* * *
Тамуючи дихання, щоб не виявити себе ані найтихшим шелестом, Ярві пробрався крізь затхлу темряву до прихованих дверей між ногами Батька Мира, припав до підглядової шпарини й зазирнув до Зали Богів.
Пора була передполуднева, і король Ґеттландії займав належне йому місце — Чорний престол. Трон стояв до Ярві спинкою, тож він не бачив Одемового лиця, лише обриси плеч і королівський вінець, що зблискував у волоссі. Праворуч на стільці сиділа мати Ґундрінг, стареча рука її тремтіла, стискаючи важку міністерську патерицю.
Довкола тронного помосту колихалося море тьмяно освітлених облич. Сяючи вишуканими пряжками й відшліфованими ключами, з натягнутими на обличчя запобігливими усмішками, то зібралися високі достойники Ґеттландії. Чи то пак ниці негідники. Ті самі чоловіки й жінки, що проливали сльози, коли над батьком Ярві насипали курган, і побивалися, чи трапиться їм іще колись такий видатний правитель, як Утрік. Авжеж, не це калікувате посміховисько — його молодший син.
На сходах перед троном з високо здійнятою головою стояла мати. За її спиною височів Гурік.
Ярві не бачив дядькового обличчя, але чув, як голос лжекороля розлунював у священній залі. Спокійний і розважливий, як завжди. Терплячий, немов зима. Ярві всипало морозом від цього голосу.
— Чи можу я поцікавитися в нашої вельмишановної сестри, коли вона зволить відбути до Скекенгауза?
— Щойно матиму змогу, мій королю, — відказала мати Ярві. — У мене є нагальні справи, які…
— Ключ від скарбівні тепер ношу я.
Ярві скосував оком і побачив Ісріун, що сиділа по другий бік від Чорного престола. Свою наречену. І братову наречену. На шиї в неї висів ключ від скарбівні, і не видавалося, що він був для неї аж таким тягарем, як вона колись побоювалася.
— Я дам раду твоїм справам, Лайтлін.
Ісріун анітрохи не скидалася на ту боязку дівчинку, що тремким голоском складала йому обітниці в цій самій залі. Він пригадав, як заблищали її очі, коли вона торкнулася Чорного престолу. Той самий блиск був у її очах тепер, коли Ісріун дивилася на свого батька на троні.
Схоже, не лише Ярві змінився відтоді, як вирушив на Амвенд.
— Залагодь свої справи якомога швидше, — пролунав дядьків голос.
— І ти піднесешся над нами як Верховна королева, — додала мати Ґундрінг. Темний ельфійський метал зблиснув, коли вона на мить здійняла патерицю.
— Чи опущуся навколішки як рахівничка праматері Вексен? — відрубала Лайтлін.
Запала мовчанка, а тоді Одем промовив м’яко:
— Це не найгірша доля, сестро. Кожен має свій обов’язок. Ми повинні діяти на благо Ґеттландії. Залагодь свої справи.
— Звісно, мій королю, — схиляючи голову, витиснула мати крізь зціплені зуби. І хоча Ярві раніше часто мріяв про те, щоб побачити її упокореною, але тепер відчув лише пекучий гнів.
— А тепер облиште мене з богами, — наказав Одем, помахом руки випроваджуючи підданців.
Двері відчинилися, і поважні чоловіки й жінки, кланяючись на знак безмірної поваги, потяглися вервечкою до виходу. Серед них ішла Лайтлін разом із Гуріком, за ними дибуляла мати Ґундрінг. Останньою залу полишила Ісріун, обернувшись у дверях і всміхнувшись до батька так, як колись усміхнулася була до Ярві.
Двері зачинилися з лунким стуком, запала важка тиша. Застогнавши, Одем підхопився з Чорного престолу, немовби сидіння пекло його. Він обернувся, і Ярві перехопило дихання.