Дядькове лице було точнісінько таким, як він його пам’ятав. Мужнє, із суворими вилицями й посрібленою бородою. Таке схоже на братове, воно, однак, мало в собі лагідність і турботу, яких в обличчі короля Утріка ніколи не міг побачити навіть його син.
На Ярві мала б наринути ненависть, змести всі його страхи, потопити всі докучливі сумніви про те, чи вартий Чорний престол тої крові, якої безперечно коштуватиме видерти його з дядькових рук.
Натомість, коли він побачив обличчя свого ворога, який убив його рідних і вкрав у нього королівство, серце зрадило Ярві, і горло в нього стиснулося від почуття любові, яке переповнило його. Бо ж з усієї родини тільки дядько ставився до нього з добротою. Тільки завдяки йому Ярві відчував, що його люблять. Відчував, що заслуговує на цю любов. А потім горло йому стиснув смуток через те, що він втратив цю людину, і на очі Ярві набігли сльози. Він вдавив скарлючений кулак у холодне каміння, ненавидячи себе за слабкість.
— Не дивіться на мене!
Ярві відскочив від шпарини, але Одемів погляд був спрямований догори. Він поволі ходив туди-сюди, і кроки відлунювали в оксамитовій півсутіні просторої зали.
— Ви всі покинули мене? — гукнув дядько. — Так, як я покинув вас?
Він звертався до бурштинових статуй, розставлених колом попід склепінням. Він звертався до богів, і його надламаний голос втратив увесь свій спокій. Одем зняв королівський вінець, що його колись носив Ярві, і, поморщившись, потер слід, який обруч відтиснув на чолі.
— Що я міг удіяти? — прошепотів він так тихо, що Ярві ледве його почув. — Ми всі служимо комусь. За все доводиться платити.
Ярві пригадав останні слова, які Одем кинув йому і які досі кололи, наче гострі ножі: «З тебе вийшов би чудовий блазень. Але невже моя донька матиме за чоловіка однорукого хирляка? Каліку, що буде маріонеткою в руках матері?»
Аж тепер ненависть заклекотіла в ньому, гаряча й заспокійлива. Хіба ж він не давав клятви? Помститися за батька. Помститися за матір.
Помститися за себе.
З тихим-тихим шурхотом меч Шадікширрам висунувся з піхви. Ґудзуватий лівий кулак притиснувся до дверей. Ярві знав: одного доброго поштовху досить, щоб відчинити їх. Один поштовх, три кроки і удар меча покладе всьому край. Ярві облизав губи, міцніше стиснув руків’я, напружив плечі, відчуваючи, як у скронях стугонить кров…
— Годі! — заревів Одем.
Луна розкотилася вилясками, і Ярві знову завмер. Дядько схопив королівський вінець і насунув його на голову.
— Що зроблено, то зроблено! — Він погрозив кулаком склепінню. — Якщо ви того не хотіли, чому ж не зупинили мене?
Одем рвучко крутнувся на підборах і широкими кроками пішов геть.
— Вони послали мене, щоб я зупинив тебе, — прошепотів Ярві, засовуючи меча Шадікширрам назад до піхов.
Ще ні. Не тепер. Не так просто. Але всі його сумніви як вітром звіяло.
Навіть якщо доведеться втопити Торлбю в крові.
Одем мусить померти.
Товаришів бій
Ярві щосили налягав на весло, адже знав, що над ним занесено батіг. Він гарчав і напружував усі м’язи, навіть оцупок пальця на безпорадній руці, але хіба він міг зрушити весло самотужки?
Мати Море з ревом увірвалася до трюму «Південного вітру», і Ярві в розпачі незграбно поліз драбиною, спостерігаючи, як невільники напинають ланцюги до відпори, щоб востаннє ковтнути повітря, перш ніж вода покриє їхні обличчя.
— І розумні, і дурні діти тонуть однаково, — повідомив йому Тріґґ. З його розполовиненого черепа цебеніла кров.
Ярві через силу ступив іще один крок, грузнучи в безжалісному снігу, послизнувся й мало не впав на гарячий і гладкий, як скло, камінь. Хоч як він намагався відірватися від псів, ті клацали іклами за його спиною.
Ґром-ґіль-Ґорм вищирив червоні зуби. Обличчя його було забризкане кров’ю, а на шийному ланцюзі висіли нанизані пальці Ярві.
— Я йду! — Голос його видзвонював, наче дзвін. — І зі мною йде Мати Війна!
— Ти готовий стати навколішки? — запитала мати Скер. На руках її зблискували ельфійські браслети, а ворони на плечах реготали й реготали.
— Він уже на колінах, — сказав Одем, поклавши лікті на чорні бильця Чорного престолу.
— Він завжди був на колінах, — підтвердила всміхнена Ісріун.
— Ми всі служимо комусь, — проголосила прамати Вексен, і в її очах спалахнула пожадливість.
— Годі! — просичав Ярві. — Годі!
Він розчахнув потаємні двері й вискочив із кривим мечем у руці. Анкран вирячив очі, коли клинок увігнався в нього.