— Якщо не зробиш мене королем… Якщо вирішиш послати мене сьогодні крізь Останні двері… дозволь мені принаймні додержати клятви, — він стиснув кулаки, один здоровий, другий скарлючений, аж побіліли кісточки пальців. — Дай мені Одемове життя. Дай мені помсту. Даруй мені бодай це, і мені досить.
Це не була молитва опіки на зразок тих, яких навчають міністрів. Не молитва творення чи дарування. Бо Мати Війна не дає і нічого не створює. Вона забирає, нищить і робить жінок удовами. Їй важить лише пролита кров.
— Король мусить померти, — просичав Ярві.
— Король мусить померти! — проскрекотав орел, зводячись і розпростуючи крила на всю клітку, аж здалося, ніби їхня тінь накрила голубник. — Король мусить померти!
— Пора, — сказав Ярві.
— Добре, — відгукнувся Ніхто. Обличчя його майже повністю затуляв шолом, і голос, пробиваючись назовні крізь вертикальну щілину, бринів залізом.
— Добре, — в один голос вторували йому обидва інглінги. Один із них, наче іграшку, обертав у руках величезну бойову сокиру.
— Добре, — пробурмотів Джауд, але щасливим анітрохи не видавався. Він, вочевидь, почував себе незручно в чужому бойовому спорядженні, а вигляд товаришів по зброї, що сиділи навпочіпки в мороці ельфійського тунелю, лише посилював його неспокій.
Правду кажучи, вони і в Ярві не викликали надмірної довіри. То була ватага страхопудів, яких материне золото привернуло на його бік. Усі країни Потрощеного моря — а також деякі віддалені землі — виділили для їхньої справи кількох своїх найгірших синів. Тут були розбійники й горлорізи, морські грабіжники й каторжани. У декотрих їхні злочини були витатуйовані на чолі. В одного — зі сльозавим оком — усе лице було списане такими синіми тату. Чоловіки, що не мали ні короля, ні честі. Ні совісті, ні мети. Не кажучи вже про жінок, трьох шендок, наїжачених клинками і м’язистих, як каменярі. Коли хтось дивився в їхній бік, вони з охотою щирили жахливо вигострені зуби.
— Не той люд, якому б я з ходу довірив своє життя, — пробурмотів Рульф, обачливо відвертаючи погляд.
— Що можна сказати про нашу справу, якщо всі порядні люди на другому боці? — стиха докинув Джауд.
— Порядні люди потрібні для багатьох завдань, — Ніхто, ретельно припасовуючи шолом, покрутив його на голові. — Убивство короля до них не належить.
— Це не вбивство, — гарикнув Ярві. — А Одем — не справжній король.
— Тсс! — цитьнула на них Сумаель, промовисто здіймаючи очі догори.
Крізь камінь пробивалися невиразні звуки. Чиїсь крики і, схоже, брязкіт зброї. Ледь чутний подих тривоги.
— Вони вже знають, що прибули наші друзі.
Ярві проковтнув клубок, що підкотив до горла від хвилювання.
— На місця!
Усі їхні дії було детально обговорено заздалегідь. Рульф забрав із собою десяток вправних стрільців з лука. Кожен з інглінгів також узяв по десятку воїнів, що зачаїлись у сховках, звідки могли швидко дістатися на замкове подвір’я. Решта, скрадаючись, піднялися слідом за Ярві й Ніким звивистими сходами, що вели до кімнати над єдиним входом у цитадель. Сходами, що вели до Ревучої брами.
— Не треба надмірного насилля, — прошепотів Ярві, затримуючись перед потаємними дверима. Слова ледве видобувалися назовні крізь щільно стиснуте горло. — Люди всередині нам не вороги…
— Вони будуть ними сьогодні, — обірвав його Ніхто. — До того ж Мати Війна полюбляє насилля.
Він розчахнув двері ногою і пірнув в отвір.
— Прокляття! — лайнувся Ярві й поквапився за ним.
У надбрамній кімнаті панувала півсутінь. Світло просякало досередини крізь вузькі віконця. Знизу, з проходу під ними, долинало гупання чобіт. За столом сиділи двоє чоловіків. Один обернувся, й усмішка спала з його обличчя, коли він побачив оголений меч Нікого.
— Хто ви в біса?..
Сталь палахнула, перетнувши смужку світла. Чвак — і голова, впавши на підлогу, покотилася в куток. Здалося, це жарт, фіглярська штучка на весняному ярмарку, однак тут не чути було дитячого сміху. Ніхто оминув опале тіло, схопив під руку другого вартового, що саме підводився, і всадив меча йому в груди. Чоловік уривчасто відітхнув, лапаючи рукою по столу, де лежала сокира.
Ніхто обачливо відсунув стіл ногою, після чого витягнув меч, м’яко посадив чоловіка на підлогу і спер об стінку. Той безгучно здригався — Смерть відчиняла перед ним Останні Двері.
— Надбрамна кімната наша, — Ніхто визирнув крізь склепінчастий вихід у другому кінці приміщення, потім зачинив масивні вхідні двері й замкнув їх на засув.
Ярві опустився навколішки перед умирущим. Його знайомий. Чи то пак був ним колись. Ульвдем — так його звали. Не приятель, але й не з найгірших. Якось він усміхнувся на жарт Ярві, чим зробив йому приємне.