— Невже конче було їх убивати?
— Ні, не конче, — Ніхто ретельно витер меча. — Можна було лишити Одема на троні.
Найманці розійшлися по кімнаті, похмуро зиркаючи на її головний предмет — їхню мету, Ревучу браму. Її низ був заглиблений у підлогу, а верх ховався в стелі. Мур зі шліфованої міді м’яко поблискував із вирізьбленими на ньому сотнями облич, які гарчали, верещали й завивали чи то з болю, чи то з люті, чи то зі страху, перетікаючи одне в одне, наче відображення на дзеркальній поверхні ставка.
Узявшись у боки, Сумаель дивилася на лиця.
— Тепер я, мабуть, розумію, звідки така назва.
— І на це жахіття ми покладаємо всі наші надії, — зітхнув Джауд.
Ярві провів по металевій поверхні пучками пальців. Холодна і страшенно тверда.
— Якби ця штука впала тобі на голову — ото було б справжнє жахіття, — відказав він.
Біля цієї величезної плити, довкола колони з викарбуваними на ній іменами п’ятнадцяти богів, розкинулася плутаниця зчеплених між собою трибків, вбудованих коліщаток і скручених ланцюгів. Навіть треноване око міністра не допомагало Ярві збагнути, як усе це працює. У центрі стримів срібний штифт.
— Ось опускний механізм.
— І що, досить лише висмикнути цей стрижень? — Джауд потягнувся до нього.
Ярві плеснув його по руці.
— Це треба зробити в останній момент! Що більше Одемових людей вирушить на бій із Ґормом, то вищими будуть наші шанси.
— Твій дядько виголошує промову, — повідомив Ніхто, визираючи в одне з вузьких вікон.
Ярві відтулив віконниці іншого й поглянув униз, на замкове подвір’я. Знайома латка зéлені, оточена високими сірими мурами. Скраю — кедр, що розкинув крислате віття. На подвір’ї зібралися воїни: хто квапливо озброювався, хто вже був споряджений до битви. Ярві вражено витріщився, побачивши, скільки їх. На око сотні три, а зовні, під цитаделлю, чекатиме ще більше. Здіймаючись над воїнами, на мармурових сходах перед Залою Богів, у підбитій хутром накидці, в посрібленій кольчузі і з королівським вінцем на чолі стояв дядько Одем.
— Хто підступив під самісінькі мури Торлбю? — кричав він до зборища. — Ґром-ґіль-Ґорм Мечолам!
Воїни затупотіли ногами й вибухнули бурею проклять і зневажливих вигуків.
— Той, хто вбив Утріка, мого брата й вашого короля!
Юрба завила з люті, і Ярві ледь-ледь стримався, щоб і собі не заволати, чуючи таку брехню.
— Але, сповнений пихи, він привів із собою невелике військо! — вів далі Одем. — Це наша земля, і право на нашому боці! Нас більше, і ми кращі бійці! Невже ми дозволимо цій потолочі бодай іще хвилю стояти на місці, яке видно з курганів моїх братів Утріка й Утіля, з кургану мого діда Анґульфа Ратиці, Трощителя Ванстерців?
Вояцтво загримало зброєю об щити, щитами об обладунки й заревіло, що не дозволять.
Одем простягнув руку, мечоносець, що опустився перед ним на коліно, подав меч. Лжекороль видобув його з піхов і здійняв над головою. Сталь, вихопившись із сутіні, засяяла так яскраво, що Ярві на мить був змушений відвести погляд.
— Тоді вшануймо Матір Війну і подаруймо їй червоний від крові день! Вийдім за мури, щоб іще до заходу сонця повернутися й настромити на них голови Ґром-ґіль-Ґорма та його ванстерських собак!
— Це ми ще побачимо, чиї голови стримітимуть на мурах сьогодні ввечері, — промовив Ярві, але слова його заглушили схвальні вигуки ґеттландських войовників. Войовників, які мали б ось так схвально гукати перед ним.
— Вони вирушають на битву, — сказав Ніхто, коли воїни, шикуючись згідно зі своїми місцями в щитовій стіні, почали покидати замкове подвір’я. Кожен знав своє місце, кожен був готовий померти за свого оплічника. — Ти правильно здогадався, що буде на думці у твого дядька.
— То не був здогад, — відказав Ярві.
— Твоя мати мала рацію, — очі Нікого зблиснули в прорізі шолома. — Ти став вельми спритним і кмітливим.
Першими з цитаделі вирушали наймолодші воїни, декотрі мали менше років, ніж Ярві. За ними виступали старші й досвідченіші в бою. Вони маршували під Ревучою брамою, і брязкіт їхньої збруї відлунював у надбрамній кімнаті. Тіні миготіли по рябих пиках, коли злодійкуваті найманці крізь отвори в підлозі дивилися, як унизу проходять кращі від них. З кожним воїном, що минав прохід, радість Ярві зростала, адже їхні шанси щоразу збільшувалися. Але також ріс і його страх, адже наближалася вирішальна мить.
Мить помсти. Або мить його смерті.