— Чорний престол, — пробурмотів Ярві, коли вони дісталися трону.
— Твій престол, — відказала Ісріун.
Він із жахом побачив, як вона простягнула руку й провела кінчиками пальців по бездоганному металу бильця. Почувся шурхіт, від якого йому на шкірі повиступали сироти. — Аж не віриться, що це найдавніша річ у цій залі. Витворена ельфами ще до Розламу Світу.
— Ти цікавишся ельфами? — пискливим голосом запитав Ярві. Він боявся, що дівчина змусить його теж торкнутися трону або — ще гірше — сісти на нього, і відчайдушно прагнув спрямувати її увагу на щось інше.
— Я прочитала всі книжки про них, які тільки були в матері Ґундрінг, — відказала вона.
Ярві вражено витріщився на неї.
— Ти вмієш читати?
— Колись мене готували на міністерку. Я була ученицею матері Ґундрінг до тебе. Моє життя мало минути серед книжок, трав і тихих слів.
— Вона мені ніколи про це не розповідала.
Схоже, вони з Ісріун мають набагато більше спільного, ніж він собі уявляв.
— Потім мене пообіцяли твоєму братові, і моя наука скінчилася. Ми повинні діяти на благо Ґеттландії.
Вони зітхнули майже однаково та майже одночасно.
— Мені всі кажуть те саме, — мовив Ярві. — Ми обоє втратили Міністерство.
— Зате здобули одне одного. І ось це, — її очі блищали, коли вона востаннє погладила досконалий вигин Чорного престолу. — Непоганий весільний подарунок, — ніжні пальці дівчини ковзнули з металу на його руку, і Ярві усвідомив, що йому неабияк приємно, коли вони там. — Ми мали домовитися, коли справимо весілля.
— Щойно я повернуся, — промовив він дещо хрипким голосом.
Ісріун востаннє стиснула його суху руку й відпустила.
— Я сподіваюся на кращий поцілунок, коли ви повернетеся з перемогою, мій королю.
Дивлячись, як вона прямує до виходу, Ярві майже радів, що ніхто з них не вступив до Міністерства.
— Намагатимусь не перечепитися через меч! — гукнув він, коли Ісріун уже підійшла до дверей.
Вона обернулася й усміхнулась йому через плече, а тоді вийшла, і сонячне світло засяяло у її волоссі. Двері тихо причинилися за нею, і Ярві, наче вцілілий після кораблетрощі моряк, лишився на помості сам-один посеред усього цього моря тиші. Ураз сумніви його знову виросли, стали більшими за Великих Богів, що нависали над ним. Ярві коштувало страшенних зусиль повернути голову й глянути на Чорний престол.
Невже він справді зможе на ньому сидіти? Між богами й людьми? Він, що не наважується торкнутися його тим цурпалком, якого людям на посміх має замість руки? Тамуючи дихання, Ярві простягнув до трону калічену руку. Змусив себе покласти тремтячий палець на металеву поверхню.
Холодна й тверда. Саме така, яким мав би бути король.
Саме така, яким був батько Ярві, коли сидів тут із королівським вінцем на схмуреному чолі, коли його пошрамовані руки міцно стискали бильця, а меч завжди був напохваті. Меч, який тепер висів на поясі в молодшого сина, незвиклого до його ваги.
«Я не просив собі пів сина».
Ярві сахнувся від порожнього трону, маючи навіть принизливіший вигляд, ніж коли там іще сидів батько. Він кинувся не до дверей і юрби, що чекала за ними, а до статуї Батька Мира. Припав до каменю й сунув пальці в щілину біля велетенської ноги цього бога-заступника міністрів. У тиші рипнули й відчинилися таємні двері, і Ярві, наче злодій, що втікає з місця злочину, ковзнув у темряву за ними.
У цитаделі було повно прихованих ходів, але ніде їхнє плетиво не було таке густе, як у Залі Богів. Переходи йшли під підлогою, у стінах, навіть попід склепінням. У давнину міністри користувалися ними, щоб являти волю богів за допомогою дрібних див — пір’я, що опадало додолу, диму, що здіймався з-поза статуй. А одного разу, коли король закликав до війни, на неохочих воїнів зі стелі закрапала кров.
Переходи були темні й сповнені всіляких звуків, однак Ярві не боявся. Ці коридори віддавна стали його володінням. У їхній темряві він ховався від спалахів батькового гніву. Від братових любовних стусанів. Від холоду материного розчарування. Він міг пройти цитадель з краю до краю, жодного разу не виходячи на світло.
Тут, як і належить хорошому міністрові, Ярві знав усі шляхи.
Тут він був у безпеці.
Голуби
Голубник прилаштувався на вершечку однієї з найвищих цитадельних веж, за багато віків уздовж і впоперек посмугованої патьоками пташиного посліду. Досередини крізь численні вікна вдирався пронизливо-холодний вітер.