Гурікові губи скривилися.
— Що за король був би з тебе…
— Ми це ще побачимо.
Гурікова голова задерлася назад, і під сивуватою бородою блимнула сталь. Кинджал, блискучий, як уламок льоду. Позаду з’явилося обличчя матері, з прищуленими очима і зціпленими щелепами.
— Кидай меча, Гуріку.
Велетень завагався. Вона нахилилася до нього ближче й прошепотіла на вухо:
— Ти мене знаєш. Мало хто знає мене краще. Невже ти справді сумніваєшся… — мати натиснула клинком, і по грубій Гуріковій шиї потекла цівка крові, — що мені забракне рішучості?
Воїн нервово ковтнув слину й поморщився, коли зарослий щетиною борлак шкрябонув об сталь. Меч із глухим стуком упав на землю. Ярві зіп’явся на ноги й, міцно стиснувши клинок Шадікширрам, намірився його вістрям Гурікові в груди.
— Стривай, — зупинила його мати. — Спершу нехай відповість. Дев’ятнадцять років ти був моїм Обраним Щитом, Гуріку. Чому ти зламав клятву?
Воїн перевів погляд на Ярві. У його очах тепер був сум і приреченість.
— Одем сказав, що хлопець мусить померти. Інакше помреш ти.
— І чому ж ти не вбив Одема на місці?
— Бо так звелів Верховний король! — просичав Гурік. — А Верховному королеві не відмовляють. Я клявся захищати тебе, Лайтлін, — він випростав плечі й повільно заплющив очі. — А не твого сина-каліку.
— Тоді я звільняю тебе від клятви.
Кинджал ледь ворухнувся, і кров бризнула Ярві на щоку. Він позадкував. Гурік осунувся й упав лицем додолу, а Ярві стояв, тримаючи меч у руці, і витріщався на темну калюжу, що розповзалася по траві.
Усе тіло палало й свербіло. Повітря дерло в горлі. Перед очима танцювали вогнисті плями, ноги й руки немов наллялись свинцем, а в ударених грудях пульсував біль. Ярві кортіло лише одного — сісти. Забитись у темряву, сидіти й плакати.
На моріжку, де Ярві бавився малим, лежали мертві й поранені, порубані мечами й пробиті стрілами. З безживних пальців повипадали дорогоцінні мечі й щити — фамільні реліквії шляхетних родів — і тепер лежали розкидані повсюди й замащені кров’ю. Двері Зали Богів були зачинені. Люди Ярві, які ще трималися на ногах, зібрались під ними. На Рульфовому обличчі червоніли патьоки крові з рани на чолі. Два велетні-інглінги гатили сокирами у двері, але міцне дерево не піддавалося.
А під крислатим кедром — тим самим, на який колись боявся вилазити Ярві й за це зазнавав кпинів від свого брата, — сидів нерухомо Джауд, закинувши голову назад і поклавши безвільні руки на закривавлені коліна. Поруч, навколішках, випнувши губи, над ним схилилася Сумаель. Дівчина стискала в кулаці закривавлений жмут його сорочки, немовби хотіла підняти Джауда. Немовби хотіла віднести його в безпечне місце, як колись відніс її він. Але нікуди Сумаель його віднести не могла, навіть якби їй вистачило сил.
Джаудові лишився один шлях — крізь Останні Двері.
І тоді Ярві усвідомив: Смерть не кланяється кожному, хто проходить повз неї, не вказує дорогу шанобливим помахом руки, не промовляє глибокодумних слів і не відмикає жодних засувів. Ключ, що висить у неї на шиї, — непотрібний, бо Останні Двері відчинені завжди. Смерть, нетерпляче підганяючи, проводить крізь них мертвих і не зважає на їхнє становище, славу чи добру вдачу. Перед входом до її володінь чекає чимраз довша черга. Нескінченна процесія, що рухається наосліп.
— Що я накоїв? — прошепотів Ярві, невпевнено ступаючи в напрямку до Джауда й Сумаелі.
— Те, що мусив, — материна рука стисла плече немов лещатами. — Зараз не час оплакувати загиблих, мій сину. Мій королю, — одна половина її обличчя була бліда, друга — забризкана кров’ю, і тієї миті Золота Королева скидалася на саму Матір Війну. — Дістанься до Одема, — вона здавила плече ще дужче. — Убий його та поверни собі Чорний престол.
Ярві зціпив зуби й кивнув. Назад вороття не було.
— Припиніть! — гукнув він до інглінгів. — Є кращий шлях.
Ті опустили сокири й похмуро глянули на нього.
— Мамо, лишися тут із ними. Вартуйте двері. Не випускайте нікого.
— Доки Одем не помре, жодна людина не вийде з храму, — відказала мати.
— Ніхто, Рульфе, зберіть десяток людей — і за мною!
Рульф, важко відсапуючи, оглядав бійню на замковому подвір’ї. Ранені й умирущі, покалічені й закривавлені. І Джауд, хоробрий Джауд, що завжди підтримував товариша по веслу, сидів, притулившись спиною до дерева. І не треба було більше тягнути весло, піднімати важку ношу чи підбадьорювати інших.