— Гадаєш, я знайду десяток, здатних битися? — прошепотів старий тровенландець.
Ярві вже відвернувся від нього.
— Візьми кого зможеш.
Найсамотніше місце
— Готові? — пошепки запитав Ярві.
— Я завжди готовий, — відказав Ніхто.
Рульф покрутив головою спочатку в один бік, потім в другий. Кров на його обличчі в темряві здавалася чорною.
— Готовішим я вже не стану.
Ярві набрав повні груди повітря й, видихнувши, натиснув зап’ястком каліченої руки на клямку. Потім штовхнув потаємні двері плечем і вивалився у священну залу.
Перед ним порожній Чорний престол здіймався на вершині помосту під поглядами Великих Богів, що зорили своїми блискучими очами- самоцвітами. Над ними, розміщені колом попід склепінням, бурштинові постаті Малих Богів споглядали дріб’язкові діяння людей, мовчки, без жодних емоцій і навіть без особливої цікавості.
З Одемом лишилося тільки десять людей, та й ті мали жалюгідний вигляд. Воїни зібралися біля дверей, що злегка тремтіли від ударів іззовні. Двоє намагалися підперти їх списами. Інші двоє скинули святі дари зі столу, який роки відшліфували до блиску, і волочили його, щоб забарикадувати вхід. Решта сиділи чи стояли збентежені й приголомшені: ніхто не міг збагнути, яким дивом ватазі розбійників вдалося зненацька заскочити короля в самому осерді його цитаделі. Мати Ґундрінг, згорбившись біля Одема, перев’язувала прапороносцю скривавлену руку.
— До короля! — пронизливо скрикнув той, побачивши Ярві.
Одемові охоронці кинулися до свого володаря й оточили його, здійнявши щити й приготувавши зброю. Воїн, якому стріла влучила в обличчя, обламав її, і тепер з його щоки стирчав кривавий уламок. Ще хвилю тому цей чоловік напівпритомно спирався на меч, але тепер він, хитаючись, показував ним на нападників.
Ніхто став ліворуч від Ярві, Рульф — праворуч, а ті раби й найманці, які ще могли битися, розсипалися за ними широким півколом, наїжачені гострим залізом.
Плюючись образами й хрипко лаючись різними мовами, вони обійшли Чорний престол і спустилися тронними сходами. Одем дав знак своїм людям виступити вперед. Їх відділяли вже десять кроків… вісім… шість. У нерухомому повітрі Зали Богів, наче грозова хмара, зависло очікування кривавого бою.
Аж тут мати Ґундрінг пильно придивилася до Ярві, і очі її розширилися.
— Стійте! — скрикнула вона, ударяючи ельфійською патерицею по підлозі, аж оглушлива луна пішла гуляти попід склепінням. — Стійте!
На якусь мить воїни завмерли, шкірячи зуби, зиркаючи на противників і нервово стискаючи зброю. Ярві поквапився стрибнути в те вузеньке рятівне віконце, яке відчинила йому стара міністерка.
— Ґеттландці! — закричав він. — Ви знаєте мене! Я Ярві, син Утріка! — Оцупком пальця на лівій руці він вказав на Одема. — Це зрадливе створіння спробувало вкрасти Чорний престол, але боги довго не терпітимуть узурпатора на троні. — Ярві тицьнув великим пальцем себе в груди. — Законний король Ґеттландії повернувся!
— Маріонетка в руках жінки? — Одем плюнув у його бік. — Половина короля? Володар усіх калік?
Перш ніж Ярві встиг відповісти, дужа рука взяла його за плече й відсунула вбік. Розстібаючи ремінь шолома, наперед виступив Ніхто.
— Ні, — промовив він. — Законний король.
Знявши шолом, він кинув його, і той з брязкотом покотився підлогою Зали Богів.
Як виявилося, Ніхто обтяв собі розпатлані пелехи, лишивши короткий сивий йоржик, і зголив густу бороду. Тепер нічого не затуляло гострих, безжалісних рис кутастого обличчя, покарбованого важкою працею і негодою, пошрамованого битвами і побоями, зі зламаними кістками, що, зрісшись, надавали йому ще жорсткішого вигляду. Жалюгідний обірванець, самі кістки та шкіра, зник, і на його місці стояв воїн із дуба й заліза. Тільки очі, що глибоко сиділи в запалих очницях, були ті самі.
У них і далі палахкотів вогник на межі з божевіллям. Яскравіший, ніж будь-коли.
І раптом Ярві усвідомив, що не знає, хто цей чоловік, який мандрував, бився і спав поруч із ним. Не знає, кого він привів разом із собою у цитадель Ґеттландії, просто до Чорного престолу.
Сповнившись ураз сумнівами, Ярві розгублено роззирнувся довкола. Молодші ґеттланді досі гарчали якісь погрози, але на старших обличчя Нікого справило дивне враження.
Щелепи відвисли, клинки похитнулись у руках, очі розширилися, у деяких навіть забриніли сльози, з тремтливих губ злітала божба. Одем сполотнів іще сильніше, ніж коли побачив Ярві. Він мав обличчя людини, яка спостерігає кінець світу.