— Що це за чари? — пошепки запитав Рульф, але Ярві не мав відповіді.
Ельфійська патериця випала з безвладних пальців матері Ґундрінг і гримнула об підлогу. Коли луна стихла й запала важка тиша, міністерка прошепотіла:
— Утіль.
— Так, це я, — Ніхто з божевільною усмішкою обернувся до Одема. — Радий тебе бачити, брате.
Аж тепер, коли пролунало ім’я, Ярві побачив, як вони обоє подібні, і холод пройняв його до кінчиків пальців.
Дядько Утіль, чию незрівнянну майстерність у бою воїни вихваляли перед кожним тренуванням, чиє потонуле тіло так ніколи й не викинули на берег морські хвилі, чий курган височів на вітряному березі порожній.
Дядько Утіль протягом усіх цих місяців був поруч.
Дядько Утіль стояв тепер поперед нього.
— Настав час порахунку, — сказав Ніхто. Сказав Утіль. І ступив уперед із мечем у руці.
— У Залі Богів заборонено проливати кров! — скрикнула мати Ґундрінг.
Утіль лише всміхнувся.
— Кров боги люблять понад усе, міністерко. Де ж іще проливати її, якщо не тут?
— Убити його! — вереснув Одем голосом, у якому не лишилося анітрохи спокою. Проте жоден не поворухнувся, щоб виконати наказ. Жоден навіть не промовив ні слова. — Я ваш король!
Влада, однак, може бути дуже крихкою. Поволі, обережно, немовби всі думали як один, воїни відступили від нього і стали позаду півколом.
— Чорний престол — далебі, найсамотніше місце, — зауважив Утіль, скидаючи поглядом у бік порожнього трону на помості.
Жовна на Одемових вилицях напнулися, коли він обвів очима похмурі обличчя довкола: його охоронців, найманців, матері Ґундрінг, Ярві й нарешті Утілеве, таке подібне до його власного, але покарбоване двадцятьма роками жахіть. Одем пирхнув і плюнув на священні плити братові під ноги.
— Що ж, нехай буде так, — він вихопив із рук щитоносця свій щит, позолочений і оздоблений по ободу миготливими самоцвітами, після чого відіпхнув чоловіка з дороги.
Рульф запропонував товаришеві свій щит, але Ніхто похитав головою.
— Часом є потреба й на дерево, але сьогодні відповідатиме сталь.
І він здійняв клинок — той самий простий меч, який проніс через снігову пустелю, зі звичайної сталі, начищеної до морозяного блиску.
— Довго ж тебе не було, брате, — Одем витягнув свій меч, викуваний колись для батька Ярві, з навершником зі слонової кістки, позолоченим руків’ям і рунами, викарбуваними на щастя на дзеркально-блискучому лезі. — Обіймімося ж.
Стрімко, наче скорпіон, він стрибнув уперед. Ярві охнув і позадкував, смикаючись туди й сюди, немовби повторював рухи дядьків. Одем зробив один випад, другий, засичав, завдаючи ударів то знизу, то зверху з такою силою, що міг би розрубати людину навпіл. Та хоч який швидкий і смертельно небезпечний він був, брат його рухався ще швидше. Неначе дим на шаленому вітрі, Утіль перетікав із місця на місце, кружляв і викручувався, і блискуча Одемова сталь лише розтинала повітря, не торкаючись супротивника.
— Пам’ятаєш, коли ми бачилися востаннє? — запитав Утіль і, танцюючи, ухилився від удару. — У шторм, на носі батькового корабля? Я реготав в обличчя вітровію, а брати стояли за моєю спиною!
— Тебе ніколи нічого не турбувало, крім свого реготу! — Одем атакував знову, рубаючи справа і зліва, аж його охоронці, що пильно стежили за герцем, різко відсахнулися назад. Але Утіль вивернувся й відскочив на безпечну відстань, навіть не здіймаючи меча.
— То це тому ви з Утріком кинули мене в жорстоке море? Чи, може, ви це зробили, щоб він украв належний мені по праву трон? А ти, своєю чергою, вкрав його в нього?
— Чорний престол — мій!
Одемів меч описав блискучу дугу над його головою. Але сталь лише лунко вдарила об сталь: Утіль відбив удар своїм мечем і заблокував щит противника. На якусь мить, скрегочучи клинками, дядьки Ярві зчепилися між собою. Тоді Утіль порухом плеча підбив щит догори й зацідив ободом братові в щелепу. Потім крутонув другим плечем і відкинув Одема. Той задріботів ногами по кам’яній підлозі й безвладно повалився на воїнів, що стояли позаду.
Його відштовхнули, і Одем зіщулився за щитом, але Утіль лише стояв у центрі кола.
— Хоч мій порожній курган і височіє на березі, та я не потонув. Мене виловили з моря работорговці й змусили битися на арені. Усі ці роки я животів у темряві, забавляючи п’яних від крові тварин. Я вбив для них дев’яносто дев’ять чоловіків, — Утіль приклав палець до вуха й на мить знову перетворився на Нікого. — Іноді я чую, як вони шепочуть. А ти чуєш, Одеме?