— Ти збожеволів! — Одем сплюнув. На губах його була кров.
Але Утіль лише всміхнувся ширше.
— А хіба могло бути інакше? Мені пообіцяли, що за соту перемогу відпустять на волю, але ошукали й продали мене знову. — Одем, пригнувшись і здійнявши щит, поволі кружляв довкола, наче мисливець. На його чолі виступили краплини поту: посріблена кольчуга обтяжувала його. Утіль, що навіть не зади´хався, стояв прямо, помахуючи мечем легко й невимушено. — Я став рабом-воїном, потім рабом-веслярем, а потім… ніким. Дванадцять гірких літ я провів на колінах. У такому стані добре думати.
— Подумай-но над цим! — Одем сплюнув кров і знову атакував. Удав, ніби робить випад, а натомість зі свистом рубонув навскіс. Але Утіль відбив його клинок так, що той ударився об кам’яну підлогу, викрешуючи іскри й виповнюючи Залу Богів лунким, оглушливим гуркотом.
Ошелешений зіткненням, Одем здригнувся, охнув і заточився. Утіль відступив і з жахливою точністю різонув брата по плечу, просто над оздобленим гранатами ободом щита.
Одем завив. Розцяцькований дерев’яний круг випав з ослаблої лівиці, і його відразу зросила кров, що почала скрапувати з безвільних пальців. Поранений здійняв великі очі на Утіля.
— Я був найкращий з нас трьох! Я мав стати королем! В Утріка була сама тільки жорстокість, а в тебе — сама тільки пиха!
— То правда, — Утіль насупився й ретельно витер лезо з обох боків об рукав. — Але боги покарали мене за це. Вони дали мені добру науку, Одеме. А тепер вони послали мене, щоб і я тебе дечого навчив. Боги роблять королем не того, хто найкращий, а того, хто народився першим, — він кивнув у бік Ярві: — І в одному наш із тобою небіж має рацію. Боги довго не терпітимуть узурпатора на троні. — Утіль вищирив зуби й просичав: — Чорний престол — мій!
Він метнувся вперед, і Одем зустрів його з лютим гарчанням. Клинки зітнулися раз, другий, так швидко, що очі Ярві не встигали за ними. Третього удару Утіль завдав знизу, розпанахав братові ногу й відскочив убік. Одем заревів знову. Обличчя його скривилося від болю, коліно підломилося. Він лишився на ногах тільки тому, що сперся на меч, як на милицю.
— Останні Двері відчиняються перед тобою, — промовив Утіль.
Одем насилу відновив рівновагу. Груди його важко здіймалися, і Ярві помітив, що посріблений наголінник на його нозі зробився червоним. Кров уже струменіла з чобота, затікаючи в щілини між кам’яними плитами.
— Я знаю, — Одем підвів обличчя, і Ярві побачив сльозу, що викотилася з кутика дядькового ока й лишила слід на його щоці. — Вони були відчинені всі ці роки, — чи то пирхнувши, чи то схлипнувши, він кинув меч, який зі стуком упав у тінь. — Від того самого штормового дня.
Кров забурхала Ярві у скронях, коли Утіль високо здійняв меча. Світло відбилося від клинка, і лезо заграло холодним блиском.
— Лише дай мені відповідь на одне запитання… — тихо промовив Одем, прикипівши очима до занесеної над ним смерті.
Утіль на мить завагався. Меч хитнувся й помалу опустився. Брова запитально смикнулась догори.
— Кажи, брате.
Ярві побачив, як Одемова рука помалу, потайки пересувається за спину, як пальці стискаються довкола руків’я кинджала, заткнутого за пояс. Довгого, з гагатовим навершником. Того самого, який дядько показував Ярві на верхівці амвендської вежі.
Ми повинні діяти на благо Ґеттландії.
Ярві одним стрибком злетів із тронних сходин.
Нехай він і не був найвправнішим учнем на бойовищі, але як убити людину, знав. Він всадив меч Шадікширрам Одемові під пахву, і кривий клинок, пробивши кольчугу, майже без звуку вийшов із грудей.
— Хай яке твоє запитання, моя відповідь на нього — сталь! — просичав Ярві дядькові у вухо, а потім відступив і висмикнув клинок.
Одем із булькотом втягнув повітря. Наче п’яний, ступив один хиткий крок і впав навколішки. Поволі обернув голову й подивився через плече. На якусь мить його вражений погляд зустрівся з поглядом Ярві. А тоді Одем повалився на бік. Він лежав нерухомо на священних плитах, під тронним помостом, перед очима богів, у колі, утвореному воїнами-ґеттландцями й найманцями, а над його тілом стояли Ярві та Утіль і пильно дивилися один на одного.
— Скидається на те, небоже, що в нас із тобою також є невирішене питання, — промовив його єдиний живий дядько, не опускаючи здійнятої брови. — Відповіддю на нього теж буде сталь?
Ярві скинув очима на Чорний престол, що мовчазно здіймався над ними.
Нехай він і твердий, але хіба твердіший за невільницькі лавки на «Південному вітрі»? Нехай він і холодний, але хіба холодніший за сніги крайньої півночі? Він більше не лякав Ярві, але чи справді Ярві прагнув його? Він пригадав, як на Чорному престолі сидів батько, високий і похмурий, завжди тримаючи пошрамовану руку біля меча. Щирий син Матері Війни, саме такий, яким і має бути король Ґеттландії. Такий, яким і є Утіль.