Утіль насупив чоло й поглянув на свою руку, що лежала на гладенькому металі Чорного престолу. Невеличке нагадування, що цим він завдячує плану Ярві, не зашкодить. Сердитий галас здійнявся знову, він наростав і дужчав, аж доки Утіль не підняв руки, вимагаючи тиші.
— Це правда, що на цей шлях тебе штовхнув Одем, — промовив король. — Злочини його куди важчі за твої, і ти покарав його по заслузі. Ти мав причини чинити так, як чинив, і я гадаю, смертей на сьогодні досить. У твоїй смерті не було б справедливості.
Не підводячи голови, Ярві полегшено ковтнув слину. Попри знегоди останніх кількох місяців, йому подобалося бути живим. Більше, ніж будь-коли.
— Але ми не можемо лишити твої вчинки безкарними, — в Утілевих очах, здалося, промайнув смуток. — Мені шкода, справді шкода. Твоїм вироком стане вигнання, бо хто вже сидів на Чорному престолі, той завжди прагнутиме його повернути.
— Мені він видався вкрай незручним, — Ярві став на першу сходинку помосту. Він знав, що робити. Знав це відтоді, як, стоячи над мертвим Одемом, звів голову догори й побачив над собою Батька Мира. Вигнання мало деякі принади. Бути будь-ким, нікому й нічого не винним. Але Ярві достатньо повештався світами. Його дім тут, і він нікуди звідси не збирався.
— Я ніколи не прагнув Чорного престолу. Ніколи не сподівався сісти на нього, — Ярві здійняв ліву руку й помахав нею так, що палець зателіпався туди-сюди. — Ніхто не бачить у мені короля, а найменше — я сам, — у тиші, яка запанувала в залі, він опустився навколішки. — Я пропоную інакше розв’язати цю справу.
Дядько примружив очі. Ярві подумки молився до Батька Мира, щоб Утіль шукав способу пробачити небожа.
— Кажи тоді.
— Дозвольте мені зробити те, що буде на благо Ґеттландії. Я відмовлюся назавжди від будь-яких зазіхань на ваш трон. Складу іспит на міністра, як і мав намір до батькової смерті. Я зречуся спадку й усіх титулів, і за родину мені стане Міністерство. Моє місце тут, у Залі Богів. Не на Чорному престолі, а обік нього. Виявіть вашу велич у милосерді, мій королю, і дозвольте мені спокутувати помилки вірною службою вам і королівству.
Утіль поволі відкинувся на спинку трону й насупив чоло. Мовчанка затяглася. Нарешті король нахилився до міністерки й запитав:
— Що ти про це думаєш, мати Ґундрінг?
— Батько Мир усміхнеться, якщо ми розв’яжемо цю справу так, — тихо відказала вона. — Я завжди вважала, що Ярві буде добрим міністром. Я й тепер так вважаю. Він виявив себе вельми промітним чоловіком.
— У цьому я з тобою згоден.
Однак Утіль далі вагався, замислено потираючи гостре підборіддя.
Ураз мати відпустила плече Ярві й величною ходою зійшла на тронний поміст. Шлейф її червоного плаття каскадом спадав по сходах, коли вона опустилася навколішки перед Утілем.
— Великий король уміє бути милосердним, — тихо промовила вона. — Прошу вас, мій королю. Не забирайте в мене єдиного сина, що лишився живий.
Утіль ворухнувся, розтулив рота, однак не видобув із себе ні слова. Безстрашний із Ґром-ґіль-Ґормом, перед матір’ю Ярві він затремтів.
— Колись давно ми були обіцяні одне одному, — сказала вона. Посеред тиші, яка запала в Залі Богів, глибокий віддих пролунав би, як гуркіт грому, але всі присутні затамували дихання. — Ми гадали, що ви мертвий… Проте боги повернули вас на законне місце… — Вона лагідно поклала долоню на його вкриту шрамами руку, що лежала на бильці Чорного престолу. Утілеві очі прикипіли до її обличчя. — Моє заповітне бажання — дотримати цю обітницю.
Мати Ґундрінг присунулася ближче й промовила впівголоса:
— Верховний король уже кілька разів пропонував Лайтлін вийти за нього, він візьме за образу, якщо…
Утіль навіть не глянув на неї.
— Наша обітниця старша від пропозиції Верховного короля на двадцять років, — різко відказав він.
— Але прамати Вексен лише сьогодні надіслала чергового орла, щоб…
— Хто сидить на Чорному престолі — прамати Вексен чи я? — Утіль нарешті глянув на міністерку блискучими очима.
— Ви, мій королю, — свої очі мати Ґундрінг утупила в підлогу. Мудрий міністр радить, умовляє, улещує, доводить, але насамперед мудрий міністр підкоряється.
— У такому разі відішли назад праматері Вексен її птаха із запрошенням на наше весілля. — Утіль обернув зап’ясток, і материна рука опинилася в його шкарубкій, призвичаєній до пемзового шкребка долоні. — Ти носитимеш ключ від моєї скарбівні, Лайтлін, і порядкуватимеш справами, до яких виявила такі здібності.