— Залюбки, — відказала вона. — А що з моїм сином?
Король Утіль довго дивився на Ярві, а відтак кивнув.
— Він знову стане учнем матері Ґундрінг, — ухвалив він рішення, виявивши воднораз і твердість, і милосердя.
Ярві видихнув.
— Нарешті Ґеттландія має короля, яким може пишатися, — промовив він. — Я щодня дякуватиму Матері Морю за те, що вона повернула вас із глибин.
Ярві підвівся з колін і рушив, як перед тим Ґром-ґіль-Ґорм, до дверей. Він усміхався, слухаючи образи, кпини й злостиве шепотіння, а замість ховати суху руку в рукаві, як то колись мав за звичку, гордовито виставляв її на показ. Якщо порівнювати з невільницькою ямою у Вульсґарді, з пекучими ударами Тріґґового батога, з холодом і голодом снігового бездоріжжя, терпіти зневагу від дурнів було не надто важко.
Завдяки допомозі двох матерів — кожна, певна річ, мала на те власні причини — Ярві вийшов із Зали Богів живий. Знову каліка-ізгой, що повинен вступити до Міністерства. Де й було його місце.
Ярві пройшов повне коло. Тільки вирушав він хлопчиком, а повернувся чоловіком.
Мертві лежали на холодних плитах у холодному льосі під цитаделлю. Ярві не хотів їх рахувати. Забагато. Ось скільки їх було. Плоди, що їх дали ретельно виплекані плани. Наслідок нерозважливої клятви. Жодних облич, лише савани з горбками носів, підборідь, стоп. Материних найманців-головорізів не відрізнити було від шанованих воїнів Ґеттландії. Можливо, пройшовши крізь Останні Двері вони вже нічим і не відрізнялися.
А втім, Ярві зрозумів, котре з тіл належить Джаудові. Його приятелеві, товаришеві по веслу. Тому, хто торував йому шлях крізь сніги. Чий голос м’яко шепотів: «Один змах за раз», — коли Ярві скімлив над веслом. Тому, хто став до його бою, як до свого власного, хоч і не був бійцем. Пізнати його тіло було неважко, адже саме біля нього, поклавши стиснуті кулаки на кам’яну плиту, стояла Сумаель. Миготливий вогник єдиної свічки освітлював її темне обличчя з одного боку.
— Твоя мати знайшла мені місце на кораблі, — не підводячи голови, промовила дівчина незвично лагідним голосом.
— На добрих навігаторів завжди є попит, — відказав Ярві. Їй-бо, йому самому не завадив би хтось, хто вказав би правильну дорогу.
— На світанку ми вирушаємо до Скекенгауза, потім далі.
— Додому? — запитав він.
Сумаель заплющила очі, а тоді кивнула. У кутику її пошрамованих вуст з’явилася ледь помітна усмішка.
— Додому.
Коли він побачив Сумаель уперше, вона не видалася йому вродливою. Але тепер в його очах вона була така гарна, що він не міг відірвати від неї погляду.
— Ти не думала, щоб… може… лишитися тут? — Ярві ненавидів себе за це запитання. За те, що змушував Сумаель відмовляти йому, хоча сам невдовзі повинен був вступити до Міністерства. Він не мав, що їй запропонувати. І Джаудове тіло лежало між ними нездоланною перешкодою.
— Я мушу повернутися додому, — мовила дівчина. — Я вже ледве пам’ятаю, ким була.
Ярві міг би сказати про себе те саме.
— Найважливіше те, хто ти тепер.
— Цього я теж майже не знаю. Крім того, Джауд ніс мене через сніги, — її рука смикнулася до савана, але все ж — і Ярві був цьому радий — не підняла його. — Найменше, що я можу зробити, — це віднести його прах. Залишу в його селі. Може, навіть нап’юся води з його криниці. Нап’юся за нас обох, — Сумаель натужно ковтнула, а Ярві тим часом відчув, як невідь-чому в ньому наростає гнів. — Хіба ж можна знехтувати нагодою покуштувати найсолодшу воду в?..
— Він сам вирішив лишитися, — різко урвав її Ярві.
Сумаель кивнула спроквола, так і не підводячи голови.
— Ми всі вирішили лишитися.
— Я не змушував його.
— Ні, не змушував.
— Якби ти наполягла, то могла б піти й забрати його з собою.
Нарешті вона підвела очі. Але в них не було гніву, на який Ярві, без сумніву, заслужив. Лише почуття провини.
— Твоя правда. І мені доведеться нести цей тягар.
Ярві відвів погляд, і зненацька на очі йому наринули сльози. Кожен його вчинок, кожне рішення поодинці здавалися меншим злом, але всі разом вони якимось чином привели його сюди. Невже те, що сталося, бодай для когось є вищим благом?
— Ти ненавидиш мене? — прошепотів він.
— Я втратила одного друга й не маю наміру відштовхувати другого, — вона м’яко поклала руку йому на плече. — Мені нелегко вдається заводити нових.
Ярві поклав свою руку зверху і стиснув її долоню. Як же йому хотілося її не відпускати! Дивно: ти ніколи не зрозумієш, як сильно чогось бажаєш, аж доки не знатимеш, що не можеш цього мати.
— Ти не звинувачуєш мене? — прошепотів він.