— Е-е…
— Він мені сказав, що дорогою назад Шпичка Бату заледве словом обізвалася до нього. Що Шпичка Бату відрізала його, наче мозоль. І знаєш що? Ця Шпичка Бату має бути добрячою сукою, щоб чинити так із Брандом після того всього, що він для неї зробив! І ні, я не маю бажання кувати меча для…
— Годі тобі, — відгиркнула Шпичка. — Ти не маєш ані найменшої гадки, що сталося між мною і твоїм братом.
Рін покинула міх і гнівно глянула на неї.
— Просвіти мене.
— Ну…
Шпичці менше за все хотілося розколупувати рану, яка саме починала гоїтися. Вона не збиралася визнавати, що припустилася дурної помилки, тяжко ошукала сама себе, і через це їй довелося щодня і щохвилини змушувати себе не дивитися на Бранда, не розмовляти з Брандом і взагалі не мати з Брандом жодної справи, щоб не ошукатися знову.
— Ти все зрозуміла неправильно!
— Дивно: у тебе завжди якісь непорозуміння, завжди люди думають про тебе якось неправильно. Скільки ще разів це має статися, щоб до тебе почало доходити, що, може, вони думають якраз правильно?
Рін витягла залізо із жару й знову поклала його на ковадло.
— Ти нічого про мене не знаєш, — гарикнула Шпичка, немовби ковальським міхом роздмухуючи власний гнів. — Ти не знаєш, через що мені довелося пройти.
— Авжеж, у всіх нас є свої негаразди, — відказала Рін, здіймаючи молот. — Ось тільки декотрі плачуться над ними в просторому будинку, якого надбав їм татуньо.
Шпичка обвела руками новеньку кузню на задньому подвір’ї новенького дому, що сусідив із цитаделлю.
— Ага, я бачу, ви з Брандом ледве кінці з кінцями зводите!
Рін завмерла. М’язи на її плечах напнулися, а очі розлючено блиснули. Так розлючено, що Шпичка навіть відступила на крок, з осторогою поглядаючи на молот, занесений над ковадлом.
Ураз Рін із гуркотом віджбурнула його вбік, стягла рукавиці й кинула їх на стіл.
— Ходи зі мною.
— Мати померла, коли я була маленькою.
Рін привела Шпичку за міські мури, до місця з завітряного боку Торлбю, звідки сморід сміття не турбував носів порядних містян.
— Бранд трохи пам’ятає її. Я — ні.
Деякі — давніші — кучугури покиді з роками присипало землею, і вони перетворилися на порослі травою пагорки. Інші були свіжі й смердючі, утворені з кісток, шкаралуп, шмаття, людського й тваринячого лайна.
— За його словами, вона наказала йому чинити добро.
Шолудивий собака глипнув на Шпичку підозріливим оком, так, ніби бачив у ній суперницю, після чого знову заходився обнюхувати гнилі рештки.
— Мій батько загинув у поєдинку з Ґром-ґіль-Ґормом, — пробурмотіла Шпичка, намагаючись урівноважити її нещастя своїм.
Правду кажучи, її трохи нудило. Від вигляду цього місця, від його смороду і від того, що вона навіть не здогадувалася про його існування, бо сміття завжди вивозили материні раби.
— Його поклали в Залі Богів.
— А тобі дістався його меч.
— Але без навершника, — додала Шпичка, намагаючись не дихати носом. — Ґорм лишив його собі.
— Тобі пощастило, що ти бодай щось маєш від свого батька, — Рін, здавалося, сморід зовсім не дошкуляв. — Нам від свого дісталося небагато. Він полюбляв перехилити чарку. І то не одну. Він покинув нас, коли Брандові було дев’ять. Пішов якось уранці й не повернувся, і, мабуть, без нього було навіть краще.
— І хто вас узяв до себе? — тихо запитала Шпичка; вона починала розуміти, що в суперечці, чия доля нещасливіша, їй не перемогти.
— Ніхто, — Рін замовкла на мить, даючи їй час усвідомити почуте. — Тоді тут жило чимало таких, як ми.
— Тут?
— Так, порпалися в смітті. Часом знаходили щось, що можна з’їсти. Часом — щось, що можна продати. Узимку… — Рін зіщулила плечі й здригнулася. — Узимку було важко.
Шпичка лише стояла й здивовано кліпала очима, відчуваючи, як її всю проймає холодом, хоча днина була вже майже літня. Вона завжди гадала, що в неї було складне дитинство. Але, як виявилося, поки Шпичка у себе вдома, в теплі й достатку, бісилася через те, що мати не називає її тим іменем, яке їй подобається, тут, на смітнику, діти рилися серед лайна, шукаючи якихось недогризків.
— Чому ти розповідаєш мені це все?
— Бо мій брат не розповів, а ти його не запитувала. Ми жебрали. Я крала, — Рін гірко посміхнулася. — Але Бранд сказав, що має чинити добро, і став працювати. Він працював у кузнях і в порту. Брався за будь-яку роботу. Гарував, як віл, і не раз був битий, як пес. Якось я занедужала, але він мене виходив. Потім я занедужала знову, і Бранд виходив мене знову. Він не переставав мріяти, що одного дня стане воїном, долучиться до команди корабля, матиме родину побратимів довкола себе. Тож він пішов тренуватися на бойовище. Частину спорядження випрохав, частину позичив, але не відступився. Він працював перед тренуваннями, працював після, а якщо потім хтось потребував допомоги, Бранд ніколи не відмовляв. «Чини добро людям, — завжди казав він, — і люди чинитимуть добро тобі». Мій брат був добрим хлопцем і став добрим чоловіком.