— Я й без тебе це знаю, — пробурчала Шпичка, відчуваючи, як біль від роз’ятреної рани накочує знову, ще гостріший, адже тепер до нього домішувалося почуття провини. — Він найкращий чоловік, якого я знаю. Тож це для мене ніяка в біса не новина!
Рін здивовано глянула на неї.
— Тоді як ти можеш до нього так ставитися? Якби не він, я б уже була потойбіч Останніх Дверей! І ти теж! І оце така твоя дяка…
Нехай Шпичка і помилялася щодо дечого, нехай не знала того, що мала б знати, нехай була надто зайнята собою і не бачила того, що було в неї під носом, але брати на себе провину за все на світі вона не збиралася.
— Стривай-но, стривай-но, таємна Брандова сестричко! Визнаю, ти розплющила мені очі на те, яка я самолюбна сволота. Але ми з твоїм братом були товаришами по веслу. У команді так заведено, що ти стоїш пліч-о-пліч зі своїми товаришами. Авжеж, він рятував мене, але і я рятувала його, і…
— Я не про це! Раніше. Коли ти вбила того хлопця. Едвала.
— Що? — Шпичку занудило ще сильніше. — Я чудово пам’ятаю той день, і Бранд тоді ні чорта не зробив, лише стояв і мовчки дивився.
Рін аж роззявила рота від подиву.
— Ви двоє взагалі розмовляли там протягом цілого року?
— Про Едвала не розмовляли, це точно!
— Звісно, — Рін заплющила очі й усміхнулася, мовби все збагнула. — Бранд завжди відмовляється від подяки, на яку заслуговує. Упертий дурень! Він тобі не розказав.
Шпичка нічого не розуміла.
— Що він мені не розказав, чорт забирай?
— Бранд говорив з отцем Ярві, — Рін м’яко, але рішуче взяла її за плече і, чітко карбуючи слова, мовила далі: — Він розповів йому, що сталося того дня на бойовищі. Розповів, хоча знав, чого це може йому коштувати. Майстер Гуннан довідався й позбавив його права на участь у королівському поході, права стати воїном. Позбавив його всього, про що Бранд мріяв.
Зі Шпиччиного горла вихопився дивний звук. Якесь здушене кудкудакання. Наче в курки, якій скрутили голову.
— То Бранд говорив з отцем Ярві? — прохрипіла вона.
— Ага.
— Урятував мені життя? І через це не вирушив у похід?
— Ага.
— А я за це глузувала над ним і ставилася як до дурника протягом усієї подорожі Дивною та Денною туди й назад?
— Ага.
— Чого ж він мені просто не сказав?..
Раптом Шпичка помітила, як на шиї Рін щось блиснуло. Вона простягнула руку, а тоді підчепила тремтячим пальцем і витягла з-під сорочки на світло.
Намисто. Синьо-зелене скляне намисто.
Те, яке Бранд купив на ринку в Першограді. Те, про яке Шпичка спочатку подумала, що воно для неї, а потім — що для іншої дівчини в Торлбю. Те, що, як тепер виявилося, призначалось для його сестри, про існування якої Шпичка не здогадувалася, бо навіть і не думала запитати.
Вона знову здушено кавкнула, цього разу голосніше.
Рін витріщилася на неї, як на божевільну.
— Що сталося?
— Яка ж я дурепа!
— Га?
— Де він?
— Бранд? У моєму будинку. Тобто нашому…
— Вибач, — Шпичка вже задкувала. — Поговоримо про меч пізніше!
Вона обернулася й побігла до міської брами.
Він видався їй ще гарнішим, ніж завжди. А може, вона просто дивилася на нього інакше, знаючи все те, що тепер знала.
— Шпичко, — Бранд вочевидь не очікував її побачити, і не дивно. Ураз він занепокоївся: — Що сталося?
Шпичка усвідомила, що сама вона, либонь, має навіть гірший вигляд, ніж зазвичай. Вона пошкодувала, що всю дорогу бігла щодуху. Можна було принаймні відсапатися й обтерти піт із чола, перш ніж стукати у двері. Але вона й без того змарнувала вже забагато часу. Пора з цим покінчити, байдуже, спітніла вона чи ні.
— Я розмовляла з твоєю сестрою, — сказала Шпичка.
Це занепокоїло Бранда ще більше.
— Про що?
— По-перше, про те, що в тебе є сестра.
— Це не таємниця.
— Може, й ні, та я про це не знала.
Він занепокоївся ще дужче.
— Що вона тобі сказала?