— Що ти врятував мені життя. Коли я вбила Едвала.
Бранд скривився.
— Я ж казав їй нічого не розповідати!
— Отже, вона тебе не послухалася.
— Мабуть, тобі краще зайти. Якщо хочеш, — він відступив від дверей, і Шпичка пройшла за ним до темного передпокою, відчуваючи, як у грудях гупає серце. — Ти не зобов’язана мені дякувати.
— Ні, — відказала вона. — Зобов’язана.
— То не був якийсь благородний вчинок, я просто хотів… вчинити добре. До того ж я вагався, довго зволікав, і все вийшло так недоладно…
Шпичка підступила на крок до нього.
— Ти говорив з отцем Ярві?
— Говорив.
— І отець Ярві зберіг мені життя?
— Зберіг.
— А ти через це втратив своє місце в королівському поході?
Бранд поворушив губами, мовби шукав способу заперечити це, але не знаходив.
— Я збирався тобі сказати, але…
— Я — не з тих, кому легко щось сказати.
— А я — не з тих, хто легко дає собі раду зі словами, — він відгорнув волосся й потер чоло так, наче йому боліла голова. — Я не хотів, щоб ти почувалася в боргу переді мною. Це було б нечесно.
Шпичка здивовано закліпала.
— Тобто… ти не лише ризикнув усім заради мене, але ще й не став розповідати про це, щоб я не почувала себе незручно?
— Ну… мабуть, можна й так сказати.
І він поглянув на неї з-під брів, блиснувши очима в темряві. Поглянув так, мовби понад усе на світі хотів дивитися тільки на неї. І хоч як Шпичка не намагалася виполоти всі свої надії, вони враз буйно розквітли, і бажання здійнялося в ній сильніше, ніж будь-коли.
Вона ступила ще один малесенький крок до нього.
— Пробач мені.
— Ти не мусиш прохати пробачення.
— Мушу. Пробач мені. За те, як ставилася до тебе дорогою назад. Та й дорогою туди, коли вже на те пішло. Мені шкода, Бранде. Мені ще ніколи не було так шкода. Правду кажучи, досі мені ніколи не було шкода. Мабуть, треба попрацювати над собою. Я просто… неправильно зрозуміла… дещо.
Він стояв мовчки. Чекав. Дивився. Ніяк не допомагав.
«Просто скажи це. Хіба це так важко? Ти ж убивала людей. Просто скажи це».
— Я перестала розмовляти з тобою… бо…
Але добувати слова було важко, наче витягувати ковадла з колодязя.
— Я… мені…
Шпичка немовби ступала по замерзлому озеру, не певна, що буде, коли зробить наступний крок: провалиться вона в крижану прірву чи ні.
— Ти завжди… мені…
Вона не могла вимовити «подобався», не зуміла б витиснути з себе це слово, навіть якби від цього залежало її життя. Шпичка міцно стулила очі.
— Я намагаюся сказати, що… Ой!
Вона різко розплющила очі. Бранд пучками пальців провів по шраму на її щоці.
— Ти мене торкнувся.
Шпичка на своєму віку ляпнула чимало дурниць, але чогось безглуздішого, либонь, ще ніколи не говорила. Адже вони обоє бачили, що Бранд її торкнувся. Навряд чи його пальці опинилися там випадково.
Він відсмикнув руку.
— Я думав…
— Ні! — вона схопила його зап’ясток і повернула назад. — Тобто… так.
Шпичка відчула тепло його руки на щоці, її пальці гладили тильний бік його долоні, притискаючи її до обличчя. Їй зробилося так… О боги!
— Невже це справді відбувається?
Бранд підступив до неї трохи ближче. Борлак ворухнувся на його шиї, коли він нервово ковтнув слину.
— Мабуть.
Він дивився на її губи так, ніби побачив там щось украй цікаве, а вона подумала, що ще ніколи в житті так не боялася.
— Що тепер? — почула Шпичка власний писклявий голос, що не давав себе опанувати й робився дедалі тоншим. — Тобто… я знаю, що тепер… здається.
О боги, це була брехня! Вона не мала жодної гадки. Як же їй хотілося, щоб Скіфр навчила її трохи менше битися на мечах і трохи більше — мистецтву кохання, чи як там це називається!
— Тобто я хочу сказати, що нам тепер робити, коли ми знаємо, що… ну…
Він лагідно притулив пальця їй до губ.
— Помовч, Шпичко.
— Ага, — видихнула вона й усвідомила, що тримає руку перед собою, мовби прагнучи його відштовхнути.
Надто вже вона звикла відштовхувати від себе людей, зокрема й Бранда. Шпичка розслабила руку й обережно поклала долоню йому на груди, сподіваючись, що він не помітить, як вона тремтить.
Брандове обличчя наближалося до неї, і раптом її охопив порив утікати, а відтак закортіло розсміятися. Вона здушила сміх, від чого в горлі кумедно булькотнуло, а тоді відчула доторк його вуст до своїх. Легесенько, ледь торкаючись, він провів ними туди-сюди. Шпичка усвідомила, що її очі розплющені, і поквапно стулила їх. Куди ж подіти руки? Протягом якоїсь миті вона почувалася наче дерев’яна, але потім відпружилася.