Бранд був голодний як вовк, а проте не забув тихо змовити подяку Батькові Миру за їжу. Він добре пам’ятав, як це, коли її нема.
— Смакота, — похвалив він, глитаючи вечерю.
— Щойно приготоване було смачніше.
— Усе одно смачно.
— Ні, не смачно.
Бранд стенув плечима, вишкрібаючи горщик дочиста й шкодуючи, що більше нема.
— Тепер, коли я пройшов випробу, все буде інакше. З таких походів люди вертаються багатіями.
— Перед кожним таким походом люди приходять по зброю до нас у кузню й розповідають, якими багатими вони повернуться. Іноді вони не вертаються зовсім.
Бранд вишкірився до неї.
— Ти мене так легко не спекаєшся.
— А я цього й не прагну. Хоч ти й дурник, але ти — єдина родина, яку я маю.
Вона дістала щось з-позад себе і простягнула йому. Щось, загорнуте в клапоть заплямленої і потертої шкури.
— Це мені? — запитав Бранд, простягаючи руку над теплом майже згаслого вогнища.
— Нехай супроводжує тебе у твоїх славетних пригодах. Нагадує тобі про рідну домівку. Про твою родину. Хай яка вже вона є.
— А мені іншої родини, крім тебе, і не потрібно.
У згортку виявився ніж із відшліфованим до блиску сталевим лезом. Це був бойовий кинджал із довгим прямим клинком. Хрестовина була виготовлена у формі двох переплетених змій, а навершник — драконячої голови з вищиреною пащекою.
Рін підвелася й сіла, цікава знати, чи її подарунок припав до душі.
— Одного дня я викую тобі меча. Наразі ж можу тільки це.
— Ти сама його зробила?
— Ґаден допомогла трохи з руків’ям. А лезо кувала я сама.
— Це чудова робота, Рін.
Що пильніше Бранд розглядав кинджал, то більше він йому подобався. На зміях було виразно видно кожну-кожнісіньку лусочку, дракон грізно вищиряв до нього маленькі зуби, а сталь була блискуча, як срібло, і смертельно гостра. Бранд навіть зніяковів, торкаючись кинджала: йому видалося, що така гарна річ не пасує до його брудних рук.
— Святі боги, та це ж просто майстерна робота!
Сестра відкинулася назад із байдужісіньким виразом, мовби й сама це знала від початку.
— Здається, я знайшла кращий спосіб витоплювати сталь. Із більшим жаром. У такому собі глиняному горщику. Кістки й деревне вугілля стоплюються з залізом у сталь, а пісок і скло очищують її від брудних домішок. Але вся річ у жарі… Та ти ж мене не слухаєш.
Бранд вибачливо стенув плечима.
— Махати молотом я зугарний, але не тямлю цієї всієї магії. Ти в десять разів краща за мене в ковальстві.
— Ґаден каже, що мене торкнулася Та-Хто-Б’є-По-Ковадлу.
— Вона, мабуть, нетямиться з радості, що я пішов з кузні, а її підмайстринею стала ти.
— У мене хист.
— До скромності?
— Скромність — для тих, кому немає чим хизуватися.
Бранд виважив кинджал на долоні — той був бездоганно збалансований.
— Моя сестричка — майстриня ковальства. Це найкращий подарунок, який я отримував, — не те щоб він отримував їх багато. — Шкода, що я не можу дати тобі ніякого подарунка у відповідь.
Рін знову лягла на лавку й накинула на ноги подерту ковдру.
— Ти дав мені все, що я маю.
Він скривився.
— Не надто багато.
— Я не скаржуся.
Вона простягнула над вогнищем сильну, шкарубку й мозолясту від праці в кузні руку. Бранд потис її, а сестра потисла руку йому у відповідь.
Упнувши погляд у втрамбовану земляну долівку, він кахикнув і запитав:
— Як ти тут будеш без мене?
— Я? Як той плавець, що нарешті скинув обладунок.
Вона скривила презирливу гримасу, але Бранд бачив сестру наскрізь. Рін мала п’ятнадцять років, і, окрім нього, у неї нікого не було. Вона боялася, і через це Бранд боявся також. Боявся битви. Боявся покидати домівку. Боявся лишати сестру саму.
— Я повернуся, Рін. Швидше, ніж ти встигнеш зогледітися.
— Із купою скарбів, певна річ.
Він підморгнув їй.
— Про мої славетні діяння співатимуть у піснях, а з собою я приведу десяток добрих рабів-острів’ян.
— І де ж вони житимуть?
— У великому кам’яному будинку біля цитаделі, який я куплю тобі.
— І я матиму цілу кімнату на саму тільки одіж, — сестра провела пучками пальців по стіні з переплетеного хмизу, обмазаного глиною.
Халупа їхня, звісно, поганенька, але, боги свідки, Бранд і Рін були вдячні й за це. Раніше траплялося й таке, що вони не мали над головою нічого, крім неба.
Бранд теж улігся — підібгавши ноги, адже ті звисали з лавки, що останнім часом зробилася йому закороткою, — і став розгортати власну обірвану й смердючу ковдру.
— Рін, — несамохіть вихопилося в нього, — здається, я втнув дурницю.