Його ніс, лоскочучи, тицьнувся в її.
У нього вихопився дивний горловий звук, у неї теж.
Шпичка спіймала губами його нижню губу, злегка потягнула її. Тоді прибрала руку з його грудей, обійняла нею Бранда за шию і притягла до себе. Вони незграбно стукнулися зубами й відступили одне від одного.
Такий собі поцілунок, правду кажучи. Шпичка уявляла його собі геть не так, а — боги свідки — уявляла його вона часто. І все одно її всю аж обсипало жаром. Може, через те, що вона бігла сюди, але вона й раніше багато бігала й ніколи ще так не почувалася.
Шпичка розплющила очі й побачила, що Бранд дивиться на неї. Дивиться тим своїм поглядом з-під пасом волосся на обличчі. Це був не перший поцілунок у її житті, але проти цього всі попередні видавалися дитячою забавкою. Вони відрізнялися від нього так, як тренування відрізняється від справжньої битви.
— Ох, — прохрипіла Шпичка. — Це було… непогано.
Вона відпустила його руку, схопила за сорочку і знову притягла до себе. У кутику його вуст вона помітила усміх і усміхнулася також…
За дверима почувся якийсь шум.
— Рін, — пробурмотів Бранд, і, немов це слово було сигналом до старту, вони обоє кинулися бігти.
Мовби злодюжки, піймані на гарячому, вони дременули коридором. Штовхаючись, видерлися сходами й увалилися до кімнати, хихочучи, як дурненькі. Бранд похапцем зачинив двері й підпер їх спиною, наче в них ломився десяток розлючених ванстерців.
Вони причаїлися, зіщулившись у темряві. Обоє швидко дихали.
— Чому ми тікали? — пошепки запитав він.
— Не знаю, — прошепотіла у відповідь Шпичка.
— Гадаєш, Рін може нас почути?
— А що як може? — запитала вона.
— Не знаю.
— То це твоя кімната?
Він випростався, широко всміхаючись, наче король, який здобув перемогу.
— Ага, у мене є власна кімната.
— То ти тепер знатний містянин? — мовила Шпичка.
Вона обійшла приміщення й оглянула його. Багато часу це не забрало. В одному кутку стояло просте дерев’яне ліжко, вкрите старою і пошарпаною Брандовою ковдрою. У другому — відчинена подорожня скриня й спертий до стіни меч, що колись належав Одді. Окрім цього — лише голі стіни, голі дошки підлоги й тіні в закутках.
— Тобі не здається, що тут забагато меблів?
— Я ще не закінчив її опоряджати.
— Ти ще й не почав її опоряджати, — мовила вона, завершуючи коло й підходячи до нього.
— Якщо ти звикла в імператорському палаці до розкішніших умов, то я тебе тут не триматиму.
Шпичка пирхнула.
— Я зимувала з сорока чоловіками під човном. Гадаю, якось перебудуся тут.
Бранд не відривав від неї очей, поки вона наближалася до нього. Той його погляд. Почасти спраглий, почасти переляканий.
— То ти залишишся?
— Сьогодні в мене немає ніяких нагальних справ.
Вони знову стали цілуватися, цього разу пристрасніше. Шпичка більше не переймалася ні Брандовою сестрою, ні своєю матір’ю, ні взагалі будь-чим. Її думки були повністю зайняті лише губами — її та його. Принаймні спочатку, бо невдовзі себе почали виявляти інші частини тіла. Щось уперлося Шпичці в стегно, і вона сягнула рукою вниз, щоб з’ясувати, що це, а коли збагнула, то аж відсахнулася. Їй було страшно й гаряче, вона почувалася ніяково й схвильовано, та й, правду кажучи, взагалі не дуже розуміла, що почуває.
— Пробач, — пробурмотів Бранд.
Він зігнувся й підняв одну ногу, мовби намагаючись приховати випнутість на штанах. У цій позі він мав такий безглуздий вигляд, що Шпичка пирснула сміхом.
Він ображено глянув на неї.
— Це не смішно.
— Та ні, трохи смішно.
Вона взяла його за руку, потягла до себе й підбила йому ногу. Він охнув, коли зненацька впав навзнак на підлогу. Шпичка опинилася верхи на ньому. Вони вже не раз так лежали раніше, але тепер усе було інакше.
Вона притиснулася до нього стегнами, гойдаючись уперед-назад, спершу поволі й легенько, а тоді дедалі швидше й сильніше. Шпичка запустила руку в його волосся й притягла його обличчя до свого. Брандова борода залоскотала їй підборіддя, їхні розтулені губи з’єдналися, і їй здалося, що його гаряче й уривчасте дихання виповнило її всю.
Шпичка вже добряче шурувала об нього, і їй це неабияк подобалося. Вона навіть перелякалася через те, що їй це так припало до вподоби, але потім вирішила: нехай усе йде як іде, а хвилюватися вона буде пізніше. З кожним віддихом із її горла вихоплювався тихий стогін. Якась — менша — її частина думала, що це, мабуть, звучить дурнувато, але значно більшій частині було байдуже. Одна його рука ковзнула їй під сорочку на спині, друга поволі спиналася догори по ребрах. Шпичку пройняв дрож, вона відхилилася й глянула на Бранда, що піднявся, спершись на лікоть.