— Вибач, — прошепотів він.
— За що?
Вона ривком розстібнула сорочку і зняла її з себе. Рукав зачепився за ельфійський браслет на зап’ястку, але зрештою вона стягнула одежину й відкинула її геть.
Якусь хвилю Шпичка почувалася ніяково, знаючи, що на вигляд геть не така, якою мала би бути жінка, знаючи, що вона бліда, цупка й жилава. Але Бранд не видавався анітрохи розчарованим. Його руки піднялися по її тілу, обхопили її, нагнули й притиснули до нього. Він знову став цілувати її, легенько покусуючи зубами її вуста. Торбинка з батьковими кісточками вдарила його в око, і Шпичка закинула її за спину. Вона розстібнула йому сорочку, провела долонею по животу, вплела пальці у волосся на грудях. Браслет світився м’яким золотавим сяйвом, що відбивалося в кутиках його очей.
Бранд затримав її руку.
— Ми не мусимо… ну, знаєш… цього робити.
Певна річ, вони не мусили цього робити, і, певна річ, існувала сотня причин, щоб цього не робити, але просто зараз Шпичці на думку не спадала жодна, на яку їй не було б начхати.
— Помовч, Бранде.
Вона звільнила свою руку й узялася розстібати йому ремінь. Вона не знала, що робить, але знала, що навіть цілковиті телепні якось дають собі раду з цим.
То невже це аж так складно?
НЕ ЗОВСІМ САМ
Вони заснули, тримаючи одне одного в обіймах, але це тривало недовго. Бранд ще ніколи не бачив, щоб хтось так кидався вві сні, як Шпичка. Вона смикалася й звивалась, крутилась і вертілась, сіпалася й дриґала ногами. Урешті-решт, вона штурхнула Бранда так, що він прокинувся й скотився з власного ліжка.
Тож йому лишалося тільки сидіти на подорожній скрині, віко якої до блиску вигладила його дупа за довгі місяці веслування. Сидіти й дивитися на Шпичку.
Вона зрештою заспокоїлася й тепер лежала долілиць, розкинувши руки. Смужка світла з вузького вікна падала навскоси через її спину. Ліва рука звісилася з ліжка, і ельфійський браслет кидав тьмяний полиск на підлогу. Довга нога вистромилася з-під ковдри, стегно перетинав зморщений шрам. Переплутане волосся зі срібними й золотими кільцями в ньому затуляло обличчя, тож Бранд бачив тільки половину заплющеного ока й краєчок щоки зі шрамом у формі стріли.
Спочатку він сидів із дурнуватою усмішкою на обличчі й слухав, як вона хропе. Згадував, як вона хропла над його вухом протягом усієї подорожі Дивною і Денною. Думав про те, як йому подобається чути її хропіння. Не йняв віри своєму щастю: невже вона справді тут, оголена, у його ліжку?
А потім він почав непокоїтися.
Що подумають люди, коли дізнаються про них? Що скаже Рін? Як вчинить Шпиччина мати? Що як буде дитина? Він чув, що ось так, відразу, — навряд чи, але часом таке все ж трапляється, хіба ні? Рано чи пізно Шпичка прокинеться. Що, як вона його більше не захоче? Як вона взагалі може його хотіти? А десь у закутку свідомості зачаїлося найстрашніше питання. Що як вона прокинеться і далі хотітиме його? Що тоді?
— Святі боги, — прошепотів Бранд, здійнявши очі до стелі.
Але боги вже одного разу відповіли на його молитви й припровадили її до нього в ліжко, хіба ні? Навряд чи пасувало прохати їх забрати її звідти.
Гучно схропнувши, Шпичка смикнулася й прокинулась. Стиснувши руки в кулаки й випроставши пальці ніг, вона потягнулася так, що аж м’язи затремтіли від напруження. Потім видмухнула шмарклі з однієї ніздрі, утерлася тильним боком руки, другою рукою протерла очі й відкинула з обличчя закошлане волосся. Ураз вона завмерла й, витріщивши очі, різко роззирнулася довкола.
— Доброго ранку, — сказав Бранд.
Шпичка втупилась у нього.
— То це не сон?
— Схоже, що ні.
Хіба що кошмар.
Тривалий час вони дивились одне на одного.
— Хочеш, щоб я пішла? — запитала вона.
— Ні! — вигукнув він, надто голосно й надто гаряче. — Ні. А ти хочеш піти?
— Ні.
Вона поволі сіла, натягнула ковдру на плечі, виставила в його бік вузлуваті коліна й широко позіхнула.
— Чому? — мимоволі вихопилося в нього. Шпичка заціпеніла з роззявленим ротом. — Така собі нічка, еге ж?
Вона здригнулася, наче він дав їй ляпаса.
— Що я зробила не так?
— Ти? Ні! Ти нічого… я кажу про себе, — Бранд не надто тямив, про що він узагалі говорить, але слова вилітали з рота самі. — Рін розповіла тобі, чи не так?
— Розповіла мені що?
— Що батько кинув мене. Що мати теж мене кинула.