Шпичка здивовано насупилася.
— Я гадала, твоя мати померла.
— Один біс, хіба ні?
— Та ні, не зовсім.
Бранд майже не слухав її.
— Я виріс, порпаючись у смітті. Мені доводилося жебрати, щоби прогодувати сестру. Я вивозив кістки та іншу покидь, наче той раб.
Він не збирався цього казати. Ніколи й нікому. Але воно вилилося з нього нестримним потоком, як блювота.
Шпичка заклацнула рот.
— Я, звісно, та ще сволота, Бранде. Але якою ж це сволотою треба бути, щоб думати гірше про тебе через те, що ти розповів? Ти добрий чоловік. Чоловік, на якого можна звіритися. Усі, хто тебе знає, вважають так. Колл тебе обожнює. Рульф тебе поважає. Навіть отцеві Ярві ти подобаєшся, а йому мало хто подобається.
Бранд здивовано закліпав.
— Але я завжди мовчу.
— Зате ти слухаєш, коли інші говорять! До того ж ти вродливий і ставний, Сафріт мені торочила це без спочинку.
— Справді?
— Вона й мати Скер якось пів дня обговорювали твою дупу.
— Що?
— Ти міг би мати будь-яку дівчину. Особливо тепер, коли вже не живеш на смітнику. Я не збагну, чому ти вибрав мене.
— Тобто?
Брандові ніколи й на думку не спадало, що в неї можуть бути власні сумніви. Вона завжди видавалася такою впевненою.
Але Шпичка щільніше загорнулася в ковдру й, гидливо скривившись, поглянула на свої голі ноги.
— Я самолюбна.
— Ти… амбітна. Мені це подобається.
— Я колюча.
— Ти гостра на язик. І це мені теж подобається.
Вона злегка торкнулася пошрамованої щоки.
— Я потворна.
Гнів спалахнув у ньому з такою силою, що Бранд аж сам здивувався.
— Який це мерзотник таке сказав?! По-перше, це неправда, а по-друге, я йому всі зуби перелічу!
— Зуби перелічити я й сама можу. У цьому-то й річ. Я не така… ну, знаєш… — вона висунула руку з-під ковдри й пошкребла нігтями стрижений бік голови. — Я не така, якою мала би бути дівчина. Чи жінка. Ніколи не була такою. Я не вмію як слід…
— Чого?
— Усміхатися чи… не знаю там… шити.
— Мені нічого не треба шити.
Бранд ковзнув зі скрині й опинився навколішках перед Шпичкою. Його тривоги звітрилися. Раніше все вже чомусь руйнувалося між ними, і він не допустить, щоб це сталося знову. Принаймні докладе всіх своїх зусиль.
— Я хотів тебе від Першограда. А може, ще й раніше, — Бранд простягнув руку й поклав її на Шпиччину, що лежала на ліжку. Хоч трохи й незграбним, але щирим рухом. — Я просто ніколи не сподівався, що ти будеш моєю, — він поглянув їй в обличчя, добираючи правильних слів. — Коли я дивлюся на тебе і думаю, що ти хочеш мене, я почуваюся так… наче здобув якусь винагороду.
— Винагороду, якої більше нікому не треба, — пробурмотіла Шпичка.
— А яке мені діло, що кому треба чи не треба?! — знову спалахнув гнівом Бранд, аж вона звела на нього очі. — Якщо вони всі такі йолопи й не бачать, що ти найкраща жінка на все Потрощене море, то мені пощастило, хіба ні?
Він замовк, відчув, як обличчя його паленіє, і подумав, що напевне знову все зруйнував.
— Це, мабуть, найприємніші слова, які мені казали в житті, — вона простягнула руку й відгорнула волосся з його обличчя. Ніжно, наче його торкнулася пір’їнка. Він навіть не думав, що Шпичка може бути такою ніжною. — Щоправда, мені ніхто ніколи не каже нічого приємного, але все одно.
Ковдра сповзла з її голого плеча. Бранд торкнувся його, провів долонею по боці, перемістив руку на її спину. Шкіра зашурхотіла об шкіру, тепла, гладенька. Її очі заплющилися, а його…
Раптом по всьому будинку розлігся гуркіт. Хтось гупав у вхідні двері, і то так, що не відчинити було неможливо. Бранд почув скрегіт відсунутого засува, а потім приглушені голоси.
— О боги, — жахнулася Шпичка, широко розплющивши очі. — Це, мабуть, моя мати.
Так швидко вони не збиралися навіть тоді, коли на них степом мчала орда конярів. Хапаючи з підлоги одежу, вони кидали речі одне одному й поспішно натягали їх. Бранд вовтузився з ременем і врешті-решт застібнув його абияк, бо краєм ока дивився, як Шпичка вихляє дупою, натягаючи штани.
— Бранде? — почувся сестрин голос.
Обоє завмерли, він — в одному чоботі, вона — взагалі боса.
— Га? — хрипко обізвався Бранд.
— У тебе все гаразд? — голос Рін підіймався сходами.
— Ага!
— Ти сам? — голос пролунав просто під дверима.
— Звісно! — ураз він усвідомив, що сестра може зайти, і винувато додав: — Не зовсім.
— Ти найгірший брехун у всій Ґеттландії. Там із тобою Шпичка Бату?
Бранд скривився.
— Щось на кшталт цього.