— Вона або там є, або її там нема. Ти там, Шпичко Бату, хай тобі грець?
— Щось на кшталт цього, — тонким голоском відказала Шпичка.
Запала тривала мовчанка.
— Майстер Гуннан приходив, — нарешті сказала Рін.
Коли Бранд почув це ім’я, йому здалося, ніби хтось вилив йому в штани відро крижаної води.
— Сказав, що прилетів голуб зі звісткою про набіг на Галлебю. Військо подалося на північ, тож він збирає всіх, хто лишився, щоб дати відсіч. Бере і тих, хто ще тренується, і тих, хто поранений, і тих, хто не пройшов випроби. Вони збираються на березі.
— Гуннан хоче, щоб я приєднався? — із тремтінням у голосі запитав Бранд.
— Він каже, ти потрібний Ґеттландії. А ще він каже, що ті, хто сповнить свій обов’язок, займуть місце серед воїнів.
Здобути собі місце серед воїнів. Завжди мати братів опліч себе. Завжди мати те, заради чого варто битися. Стояти у світлі. Давні мрії, що багато місяців тому згоріли на попіл, раптом знову спалахнули гарячим і яскравим полум’ям. Бранд блискавично ухвалив рішення.
— Я зараз спущуся, — гукнув він, відчуваючи, як серце враз закалатало в грудях.
Кроки сестри стали віддалятися від дверей.
— Ти підеш із цим вилупком? — запитала Шпичка. — Після того, як він вчинив із тобою? Після того, як він вчинив зі мною?
Бранд узяв ковдру з ліжка.
— Я роблю це не заради нього, а заради Ґеттландії.
Вона пирхнула.
— Чи, може, заради себе?
— Нехай і так, заради себе. Хіба я не заслуговую на це?
На якусь мить жовна її напнулися.
— Мене він із собою, схоже, не кличе.
— А ти пішла б? — запитав Бранд, кидаючи свої нечисленні речі на ковдру й зав’язуючи її у клунок.
— Звісно, пішла б. Щоб зацідити ногою йому в пику.
— Може, тому він тебе й не покликав.
— Гуннан не покликав би мене, навіть якби був охоплений полум’ям, а я стояла поруч з відром води. Ніхто з них, воїнів Ґеттландії, мене не покличе. Сміх та й годі! Хоча насправді нічого смішного тут нема, — вона саме натягувала чобіт, аж раптом спинилася. — Сподіваюся, ти так квапишся не тому, що хочеш утекти від мене? Бо якщо ти передумав, то краще просто скажи мені. Гадаю, між нами вже досить було таємниць…
— Я йду з Гуннаном не через це, — відказав він, хоч і замислився, чи не було в тому частини правди.
Йому потрібен був простір, щоб відітхнути вільно. Час, щоб усе обміркувати.
— Іноді я думаю, що краще мені було б лишитися в Першограді, — мовила Шпичка.
— Тоді ти не опинилася б у моєму ліжку.
— Помираючи багатою і уславленою, я шкодувала б тільки про це.
— Дай мені один тиждень, — сказав Бранд, припасовуючи Оддиного меча. — Я нічого не передумав, але я мушу це зробити. Іншої нагоди мені більше може не трапитися.
Вона підібгала губи і з шипінням випустила повітря.
— Один тиждень. Якщо за цей час ти не повернешся, я знайду собі когось іншого, хто може сам утримати корабель.
— Згода.
І він поцілував Шпичку ще раз. Її губи були зашерхлі, а віддих — кислий, але Брандові на це було байдуже. Він закинув щит на плече, підняв клунок, глибоко вдихнув і рушив у залізні обійми Матері Війни.
Щось, однак, затримало його на порозі, і він обернувся ще раз. Немовби хотів пересвідчитися, що Шпичка справді там. Вона була там і всміхалася йому. Її усмішки були такі рідкісні! І тому цінні, як золото. Бранд почув неабияке вдоволення собою через те, що цього разу причиною її усмішки був він.
ОБРАНИЙ ЩИТ
Із цитаделлю Шпичку пов’язували не надто приємні спогади. Коли вона була тут востаннє, її привели сюди як убивцю, закували в кайдани й кинули за ґрати. Перед цим вона приходила до цитаделі, щоб побачити мертвого батька, який лежав під склепінням Зали Богів, блідий і холодний. Поруч хлипала мати, а Шпичка, задерши голову, дивилася на суворі обличчя Великих Богів і думала про те, що всі її молитви були марні. Стискаючи в долоні мішечок із батьковими кісточками, вона похмуро глянула на величезні двері Зали Богів і притлумила відгомін того гніву, який почувала того дня, гніву, який не переставав палахкотіти в ній відтоді.
На подвір’ї під старезним кедром тренувалися юнаки. Як і Шпичка колись, вони вчилися битися на облаштованому бойовищі. Майстер-військовик гарикав накази, а учні поспішно силкувалися вибудувати хитку стіну щитів. Вони видавалися такими юними. Такими повільними й незграбними. Йдучи за Коллом, Шпичка не могла повірити, що колись була однією з них.
— То ти Шпичка Бату?
Біля кута бойовища сидів старий чоловік і тримав на руках оголеного меча. Чоловік був закутаний у густе чорне хутро, дарма що днина стояла тепла. Він був такий змарнілий, згорблений і блідий, що Шпичка не відразу його впізнала навіть попри золотий вінець на чолі.