Вона незграбно опустилася на одне коліно поруч із Коллом і втупилась у траву.
— Так, це я, мій королю.
Король Утіль відкашлявся.
— Я чув, що ти беззбройна вбила сімох чоловіків і посприяла союзу з Імператрицею Півдня. Я не йняв віри цим чуткам, — він примружив сльозаві очі, оглядаючи її з голови до ніг. — Тепер я починаю вірити.
Шпичка натужно ковтнула.
— Я вбила тільки п’ятьох, мій королю.
— Послухайте-но її! Тільки п’ятьох! — він хрипко реготнув, обернувшись до бувалих войовників, що стояли довкола нього.
Лише кілька криво посміхнулися. Решта слухали короля з кислими мінами, що з кожним словом робилися дедалі кислішими. Вони ставилися до Шпички з тим самим презирством, що й раніше, і жодне славетне діяння не здатне було змінити їхню думку про неї.
— Ти мені подобаєшся, дівчино! — сказав Утіль. — Треба буде нам якось потренуватися разом.
Отже, вона могла тренуватися з королем, але не могла навіть думати про те, щоб битися за нього. Шпичка опустила голову, щоб не виявити гніву й удруге не закінчити свого візиту до цитаделі в підземеллі.
— Матиму за велику честь, — витиснула вона з себе.
Утіль зайшовся кашлем і щільніше загорнувся в хутряну накидку.
— Нехай лише зілля мого міністра зробить свою чародійну справу й допоможе подолати мені цю недугу. Присягаюся, це вариво на смак як лайно, і я від нього почуваюся тільки слабшим.
— Отець Ярві — мудрий цілитель, мій королю, — промовила Шпичка. — Якби не його вміння, я б уже не жила на світі.
— Угу, — пробурмотів Утіль, уп’явши очі кудись перед собою. — Сподіваюся, його вміння якнайшвидше допоможуть і мені. Я мушу вирушити на північ і дати науку ванстерцям. Схоже, Мечолам має до нас запитання, — голос короля зсохся до хрипучого свисту. — Якою буде наша відповідь?
— Сталь! — просичала Шпичка, і воїни довкола як один стиха повторили це слово.
Утілева бліда рука тремтіла, коли він притискав до себе меча. Шпичка подумала, що найближчим часом тренуватися з королем їй не доведеться.
— Сталь, — видихнув він і поволі осів, горблячись під хутром; його вологі очі прикипіли до юнаків на тренувальному бойовищі, немовби він уже забув, що Шпичка досі тут.
— Отець Ярві чекає, — тихо нагадав Колл.
Вони минули подвір’я, зайшли до темного передпокою і піднялися довгим сходовим маршем. Рипіння їхніх чобіт відлунювало в темряві, крики учнів знадвору ставали дедалі тихішими.
— Як там Бранд?
— А я звідки знаю? — огризнулася Шпичка, але відразу ж пошкодувала. — Вибач. Сподіваюся, з ним усе гаразд.
— А ви з ним?.. — Колл глянув на неї скоса. — Ну… знаєш…
— Я не знаю, хто ми з ним одне одному, — гиркнула вона; знову на неї наринула хвиля роздратування, яке знову поволі змінилося на почуття провини. — Вибач.
— Тобі нудно.
— Бо я байдикую, — прогарчала вона, — поки інші чинять славетні діяння.
Шпичка вже кілька днів була в препаскудному гуморі, і зневажливе ставлення Утілевих воїнів його анітрохи не покращило. Вона не мала що робити, а тому тільки те й робила, що непокоїлася. Непокоїлася, що Бранд, коли повернеться, більше її не хотітиме, або що вона його не хотітиме, або що він узагалі не повернеться. У її голові вирувало більше сумнівів і розчарувань, ніж до того, як вони провели разом ту ніч. І зарадити цьому Шпичка нічим не могла.
— Кляті чоловіки, — пробурмотіла вона. — Без вас нам було б краще.
— А я тобі чим завинив? — запитав Колл.
— Тебе я не беру до уваги, — усміхнулася Шпичка і скуйовдила йому чуприну. — Поки що.
Важкі двері, рипнувши, відчинилися і впустили їх до справжньої печери чудес. В округлому приміщенні, тьмяно освітленому миготливими лампами, пахло прянощами і цвіллю. Уздовж стін тяглися полички, заставлені книжками, слоїками з сушеним листям і кольоровими порошками, черепами тварин, обламаними гілками, пучками зілля й блискучими кристалами.
Там на них чекала Сафріт. Кивком голови вона вказала Шпичці на сходи, що вели до ще одного аркового проходу, а потім нахилилася до неї і прошепотіла:
— Не хвилюйся.
— Га?
— Усе буде добре, хай що ти вирішиш.
Шпичка спантеличено глипнула на неї.
— Ось тепер я почала хвилюватися.
У наступній кімнаті на стільці біля вогнища сидів отець Ярві. Ельфійський метал прихиленої поруч патериці сяяв відблисками полум’я.