Сафріт ще на порозі опустилася навколішки й уклонилася так низько, що мало не вдарила головою підлогу. Шпичка пирхнула й спокійнісінько зайшла досередини.
— Відколи це добрі люди мусять гнути перед тобою спину, отче Ярві? Я гадала, що ти відмовився від престолу…
Аж тут у її поле зору потрапила решта кімнати, і Шпичка побачила, що по другий бік від вогнища сидить королева Лайтлін. Її сукня була спущена з блідого плеча, і до грудей королева тулила щось, загорнуте в хутро. «Королевич Друїн, — збагнула Шпичка, — спадкоємець Чорного престолу».
— О боги!
Члени королівської родини, здавалося, чигали на неї за кожним рогом. Вона поспішно опустилася на коліно, ліктем збила з полички якийсь слоїк, а коли миттєво витягнула руку, щоб спіймати його, зачепила інший. Урешті-решт їй довелося незграбно підпихати грудьми все це брязкітливе начиння назад на поличку.
— Пробачте, моя королево, мені не дуже добре вдається ставати навколішки.
Ураз Шпичка пригадала, що промовила точнісінько ці самі слова під час їхньої останньої зустрічі в порту Торлбю, перед відплиттям «Південного вітру». Обличчя її спаленіло, як і тоді.
Але Лайтлін наче не помітила цього.
— Усі найдостойніші мають із цим клопоти, — вона вказала на третій стілець біля вогнища. — Краще сідай.
Шпичка сіла, але почуватися вільніше не стала. Королева й міністр обоє пильно дивилися на неї, ледь відхиливши голови й примруживши очі. Схожість між ними була дивовижна. Хоча Ярві й зрікся родини заради Міністерства, а проте вони й далі лишалися матір’ю та сином. Обоє мовчки, спокійно вивчали її очима. Під цим подвійним оцінювальним поглядом Шпичка почувалася крихітною, як шпилькова головка. Немовля тим часом усе смоктало груди. Із-під хутряного покривала вистромилася маленька ручка і смикнула пасмо золотого волосся.
— Коли ми востаннє бачилися, — нарешті мовила Лайтлін, — я сказала тобі, що дурні похваляються тим, що збираються зробити, а герої беруться до діла й роблять. Схоже, ти дослухалася до моїх слів.
Шпичка спробувала опанувати себе. Нехай Торлбю тепер і видавалося їй меншим після всього того, що вона побачила, а уславлені воїни — слабаками після того, що вона здійснила сама, але Золота королева, як і раніше, викликала в неї шанобливий захват.
— Я намагалася, моя королево.
— Отець Ярві розповів мені, що ти стала смертельно небезпечною. Він каже, що ти вбила шістьох конярів у битві на березі Денної. А коли семеро чоловіків зазіхнули на життя Імператриці Півдня, ти сама, без зброї, билася з ними й здобула перемогу.
— Мені допомагали. Я мала найкращу з наставниць і доброго друга поруч… тобто друзів. Добрих друзів поруч зі мною.
Лайтлін ледь-ледь усміхнулася.
— Отже, ти навчилась і скромності.
— Я навчилася багато чого завдяки отцю Ярві, моя королево.
— Розкажи мені про Імператрицю Півдня.
— Ну… — все, що тої хвилі спадало Шпичці на думку, — це те, наскільки Віаліна відрізняється від королеви Лайтлін. — Вона юна, невисока на зріст, розумна…
— І щедра, — королева промовисто глянула на ельфійський браслет, що спалахнув рожевим сяйвом, тимчасом як сама Шпичка знову зашарілася.
— Я намагалася відмовитися, моя королево, але…
— Ця реліквія мала зруйнувати ворожий союз. Натомість вона допомогла нам створити дружній. Більшого зиску від неї годі й сподіватися. Ти шкодуєш, що не лишилася в Першограді?
Шпичка здивовано закліпала.
— Я…
— Мені відомо, що імператриця пропонувала тобі. Стояти опліч неї, боронити її від ворогів і допомагати кермувати великою державою. Мало кому випадає дістати таку пропозицію.
Шпичка важко ковтнула.
— Ґеттландія — це моя батьківщина.
— Авжеж. Але ти нудиш світом тут, у Торлбю, тимчасом як прамати Вексен зачиняє Потрощене море для наших кораблів, а полчища ванстерців сунуть на нашу землю. Славнозвісна войовниця сидить без діла, тоді як неоперених юнаків і спорохнявілих старців кличуть до бою. Мій чоловік, король Утіль, мабуть, видається тобі дурним. Він чинить як той, хто йде косити леваду ложкою, а нову гостру косу залишає іржавіти в кутку, — королева опустила погляд на своє дитя. — Світ міняється. Цього не уникнути. Але Утіль — це чоловік із заліза, а залізо нелегко вигнути на новий лад.
— Він видається мені не схожим сам на себе, — пробурмотіла Шпичка.
Міністр із королевою обмінялися коротким поглядом, значення якого вона не збагнула.
— Король нездужає, — мовив Ярві.
— До того ж він мусить заспокоювати почуття старших і ще закостеніліших воїнів, — додала Лайтлін.