— А нині часи для нього аж ніяк не найкращі, — докинув Раук.
Перемазаний сажею старий чоловік із рідким розвіяним волоссям стояв навколішки серед руїн свого будинку й хрипко волав до неба, повторюючи знову й знову:
— Вони забрали моїх синів. Вони забрали моїх синів. Вони забрали моїх синів.
— Бідолаха.
Раук витер носа тильним боком руки й учергове скривився, підіймаючи щит. Він постійно кривився відтоді, як вони вирушили з Торлбю.
— Болить рука? — запитав Бранд.
— Схопив стрілу кілька тижнів тому. Але вже все гаразд.
Проте не схоже було, що все гаразд. Раук був худий і виснажений, а в сльозавих очах не лишилося навіть натяку на той викличний погляд, яким вони колись дивилися на всіх. Брандові ніколи й на думку не могло спасти, що йому бракуватиме цього погляду. Одначе бракувало.
— Допомогти тобі трохи нести щит?
На мить у його очах спалахнув вогник колишньої гордості, але швидко згас, і Раук згорбив плечі.
— Дякую.
Він відпустив щит і, зробивши кілька колових рухів рукою, застогнав крізь зуби.
— Рана на вигляд дріб’язкова, але — о боги! — як же вона болить.
— Певно, уже гоїться, — мовив Бранд, закидаючи на плече ще один щит.
А втім, як видавалося, сьогодні зброя не мала б їм знадобитися. Ванстерці давно покинули Галлебю. Може, то й добре, бо ватага, яку нашкріб Гуннан, мала доволі жалюгідний вигляд. Два з половиною десятки хлопчаків, що налякано витріщалися на вигоріле руйновище. У завеликих кольчугах, не набагато старші за Колла, але набагато менш вправні. Жменька сивобородих бійців: один без жодного зуба в роті, другий без жодної волосини на голові, третій з мечем, поцяткованим іржею від руків’я до тупого вістря. Поранені: Раук, хлопчина з вибитим оком, у якого весь час кривавила пов’язка, і ще один з ушкодженої ногою, який постійно їх затримував. Був іще Сордаф, з яким — наскільки Бранд міг судити — усе було гаразд, якщо не брати до уваги те, що він був тим самим тупим здоровилом, що й завжди.
Бранд надув щоки і скрушно зітхнув. Він залишив Шпичку. Голісіньку. У його ліжку. Взагалі без одягу. Заради оцього. Боги свідки, він і раніше жахливо помилявся, але це його рішення було найгірше. До біса те стояння у світлі, він волів би лежати в теплі.
Раук масував плече блідою долонею.
— Сподіваюся, вона швидко загоїться. З такою рукою я не зможу стояти в стіні щитів. Ти стояв у стіні щитів?
Колись у цьому запитанні прозвучала б колюча насмішка, але тепер у Рауковому голосі були тільки порожнеча і жах.
— Стояв, у битві на Денній.
Колись він пишався б цим, але тепер Бранд думав тільки про те, що відчував, коли встромив кинджал у людську плоть. Він почув жах і у своєму голосі, коли промовив:
— Ми билися там з конярами. Правду кажучи, не знаю чому, але… ми билися. А ти?
— Я теж стояв. Кілька місяців тому в сутичці з ванстерцями.
Раук знову шморгнув носом. Обоє замислилися, пережовуючи подумки спогади, які були їм не до смаку.
— Тобі доводилося вбивати?
— Доводилося, — Бранд досі чітко пам’ятав обличчя того коняра. — А тобі?
— Мені теж, — Раук похмуро втупився у землю.
— Шпичка вбила шістьох, — Бранд сказав це занадто голосно й занадто радісно, щосили прагнучи поговорити про будь-що, аби тільки не про його участь у битві. — Ти би бачив, як вона билася! Врятувала мені життя!
— Декому це подобається, — Раукові сльозаві очі далі дивилися на багнюку під ногами. — Але, як мені здається, здебільшого ми просто намагаємося як-небудь це перебути.
Бранд насупив чоло і глянув на згарище, яке ще недавно було поселенням. Де ще недавно люди провадили своє життя.
— Бути воїном… то не лише побратимство й поплескування по спині, еге ж?
— Усе не так, як у піснях.
— Ні, — Бранд підтягнув обидва щити вище. — Геть не так.
— Вони забрали моїх синів. Вони забрали моїх синів. Вони забрали моїх синів…
Майстер Гуннан скінчив розмовляти з жінкою, якій вдалося втекти, коли ванстерці напали, і тепер вертався до них, застромивши великий палець правої руки за пояс. Він хмурився ще дужче, ніж зазвичай, а вітер шарпав його сиве волосся.
— Ванстерці набігли два дні тому на заході сонця. Жінка гадає, що їх було два з чимось десятки, але не впевнена. Я думаю, менше. Мали з собою собак. Двох поселян убили, десятьох забрали в неволю. П’ятеро чи скільки там були хворі або старі, тож ванстерці спалили їх у власних будинках.
— Милостиві боги! — прошепотів котрийсь із хлопчаків і накреслив на грудях священний знак.
Гуннан глянув на нього, примруживши очі.