— Це війна, хлопче. А ти чого чекав?
— Отже, вони вже два дні, як пішли звідси, — Бранд скинув оком на старих вояків і на хлопчину з пораненою ногою. — А ми далеко не найшвидший загін у світі. Нам їх тепер ніколи не наздогнати.
— Ні, не наздогнати, — жовна заходили на Гуннановому обличчі, коли він обернув важкий погляд на північ. У бік Ванстерландії. — Але й лишити цього просто так ми не можемо. Недалеко звідси є ванстерське поселення. Одразу за річкою.
— Ріссентофт, — сказав Сордаф.
— Ти бував там?
Здоровань стенув плечима.
— Там добрий овечий торжок. Навесні з дядьком переганяли туди ягнят. Тут поблизу є брід.
— Хіба його не вартуватимуть? — запитав Бранд.
— Ну, ми зі свого боку не вартували.
— Тоді виступаємо, — Гуннан видобув меча до половини, а потім зі стуком засунув назад до піхов. — Переправимося через брід і нападемо на Ріссентофт. Ворушіть своїми кістлявими дупами!
Майстер-військовик нагнув голову й рушив уперед.
Бранд наздогнав його й заговорив упівголоса. Він не хотів здіймати суперечку перед усіма іншими. У них і без того вистачало сумнівів.
— Майстре Гуннане, заждіть. Якщо те, що вчинили ванстерці з нами, — неправильно, то хіба правильним буде вчинити з ними так само?
— Коли не можеш дістатися до пастухів, то треба помститися на отарі.
— Але ж це зробили не вівці. І не пастухи. Це зробили воїни.
— Це війна, — скрививши губи, відказав Гуннан. — Правильність чи неправильність не має з нею нічого спільного. Король Утіль сказав, що відповіддю на все має бути сталь. І так воно й буде.
Бранд махнув рукою в бік нещасної купки вцілілих, що рилися в рештках своїх хатин.
— Хіба не краще лишитися й допомогти їм? Що доброго вийде з того, коли ми спалимо інше село тільки тому, що воно по той бік річки?
Гуннан різко обернувся до нього.
— Це допоможе нашому наступному селу! Чи тому, яке буде після нього! Ми воїни, а не няньки! Ти дістав другий шанс, хлопче, але мені починає здаватися, що в тобі більше від Батька Мира, ніж від Матері Війни.
Зважаючи на те, що наробила Мати Війна з поселенням позаду них, Бранд подумав, що це не так уже й погано.
— Що коли б тут убили твою родину, га? Спалили би твій будинок? А сестру зробили б рабинею якогось ванстерця? Тоді б ти мстився?
Бранд озирнувся через плече на решту ватаги, що понуро й безладно тяглася позаду. Відтак зітхнув і підтягнув вище обидва щити.
— Мабуть, мстився б, — відказав він.
Проте Бранд усе одно не бачив, як із цього може вийти щось добре.
ПОЛУМ'Я
— Мабуть, мені потрібен новий меч.
Шпичка зі стуком кинула батьків клинок на стіл.
Рін провела ще раз точильним каменем по лезу меча, над яким працювала, і звела насуплений погляд.
— Десь я це вже чула.
— Знаю. Але цього разу сподіваюся від тебе на іншу відповідь.
— Чому? Бо ти переспала з моїм братом?
— Бо невдовзі буде битва, а королева Лайтлін бажає, щоб її Обраний Щит була озброєна належним чином.
Рін відклала точило й підійшла до Шпички, обтрушуючи руки від ошурків.
— Обраний Щит королеви? Ти?
Шпичка випнула підборіддя й гордо глянула на ковалиню.
— Я.
Тривалу хвилю вони дивилися одна на одну. Урешті Рін узяла Шпиччиного меча, повертіла його в руці, потерла великим пальцем дешевий навершник, після чого поклала клинок назад на стіл і вперлася руками в боки.
— Ну, якщо королева Лайтлін так каже, то так тому й бути.
— Атож, — підтвердила Шпичка.
— Нам потрібні кістки.
— Навіщо?
— Щоб стопити з залізом у сталь, — кивком голови Рін вказала на блискучий клинок, затиснутий у лещатах на лавці, під якою назбиралася купка металевих ошурків. — Для цього я взяла яструбині. Але раніше використовувала й вовчі. І ведмежі. Якщо зробити все правильно, то можна ув’язнити в клинку дух звіра. Вибери якогось сильного і лютого. Який би щось значив для тебе.
Шпичка замислилася, а тоді їй дещо спало на думку. На її обличчі з’явилася усмішка. Вона зняла з шиї мішечок і висипала з нього на стіл гладенькі пожовклі кісточки. Вона достатньо носила їх. Настав час знайти їм краще застосування.
— Як щодо кісток героя?
Рін глянула на них, здивовано здійнявши брови.
— Ще краще.
Вони зупинилися біля річки на галявині, всипаній попелом. Посередині колом стояло каміння, таке почорніле, ніби тут палало вогнище до неба.
Рін зняла з плеча велику торбу зі ковальським знаряддям.
— Ми на місці.