Він не надто вмів приховувати щось. Тим паче від сестри.
— Що цього разу?
Бранд узявся колупати дірку в ковдрі.
— Розповів правду.
— Про що?
— Про Шпичку Бату.
Рін затулила обличчя долонями.
— Що там у тебе з нею?
— У мене з нею? Що ти маєш на увазі? Вона мені навіть не подобається.
— Вона нікому не подобається. Вона — скалка в дупі у всього світу. Але тебе, схоже, постійно тягне до неї.
— Мабуть, боги взяли собі за звичку зіштовхувати нас одне з одним.
— А ти намагався відвернутися й піти в протилежний бік? Вона вбила Едвала. Вбила його. Він мертвий, Бранде.
— Знаю. Я був там. Але то не було навмисне вбивство. Коли ти така розумна, то скажи мені, що я мав робити? Не розтуляти рота, як усі решта? Не розтуляти рота, і нехай би її каменували? Я б не зміг знести такого тягаря! — Бранд кипів з гніву. Він усвідомив, що мало не кричить, і змусив себе стишити голос. — Я б не зміг.
Якусь хвилю обоє мовчали, похмуро дивлячись одне на одного. Вуглини прогоріли й, розсипавшись, здійняли вгору снопик іскор.
— Чому завжди тобі доводиться все виправляти? — запитала сестра.
— Мабуть, тому, що більше нікому.
— Ти змалечку був добрий, — Рін дивилася вгору — на димовий отвір і латку зоряного неба, видну крізь нього. — Такий і лишився, коли подорослішав. І це твоя біда. Я не знаю більше нікого, хто, чинячи добро, спричиняв би такі погані наслідки. Кому ти розповів правду?
Бранд важко ковтнув і теж поглянув у продухвину, мовби сподівався побачити там щось неймовірно цікаве.
— Отцеві Ярві.
— О боги, Бранде! Півзаходи — це не для тебе, еге ж?
— Ніколи не бачив у них сенсу, — пробурмотів він. — Думаю, усе якось залагодиться, правда ж? — додав, відчайдушно прагнучи, щоб сестра притакнула йому.
Але Рін лежала мовчки, утупившись у стелю, тож Бранд знову взяв її кинджал і замилувався, коли блискуча сталь заграла барвами вогню.
— Це справді чудова робота, Рін.
— Спи вже, Бранде.
НАВКОЛІШКАХ
— Коли не знаєш, що робити, падай навколішки, — Рульф, стерничий «Південного вітру», стояв на кормі, затиснувши стернове весло під пахвою. — Схиляйся низько, падай навколішки часто.
— Падати навколішки, — пробурмотіла Шпичка. — Зрозуміло.
Вона сиділа за заднім веслом, де роботи було найбільше, а честі — найменше, просто під вічно пильним оком стерничого. Вона раз по раз крутилася й озиралася через плече, прагнучи побачити Скекенгауз, але в повітрі висіла мряка і з імли виступали тільки невиразні обриси. Височезні примари славнозвісних ельфійських мурів. Ледь видна тінь неосяжної Вежі Міністерства.
— Мабуть, поки ти тут, краще взагалі не підводься з колін, човгай собі на них, — порадив Рульф. — І заради богів, припни свого язика. Бо якщо завдаси якоїсь образи праматері Вексен, то каменування видасться тобі легкою карою.
Плавно линучи над водою, лодія наближалася до пристані. Шпичка помітила там якісь постаті. Постаті виявилися чоловіками. Воїнами. Почесна варта, яка більше скидалася на тюремний конвой. «Південний вітер» пришвартувався, і отець Ярві та його мокра ватага злізли на слизький від дощу причал.
У свої шістнадцять зим Шпичка була вища за більшість чоловіків, однак той велетень, що ступив їм назустріч, здіймався над нею щонайменше на цілу голову. Помережане сивими пасмами довге волосся й борода потьмяніли від дощу, а біла хутряна накидка на плечах була зрошена краплинами води.
— Гай-гай, отче Ярві, — наспівний голос здорованя навдивовижу не пасував до його могутньої статури. — Скільки літ, скільки зим минуло відтоді, як ми з тобою мали нагоду перекинутися словом.
— Три роки, — мовив Ярві, схиляючи голову. — Три роки минуло від того дня в Залі Богів, мій королю.
Шпичка здивовано закліпала. Вона чула, що Верховний король — це висхлий підсліпуватий старий шкарбун, що боїться власної їжі. Чутки вочевидь виявилися неправдивими. На бойовищі вона навчилася оцінювати силу противника, і нікого сильнішого за цього велетня їй ще не доводилося бачити. Він був воїн, на це вказували шрами й численні клинки, заткнуті за пояс із золотою пряжкою. Цей чоловік справді мав вигляд короля.
— Авжеж, я добре пам’ятаю той день, — мовив він. — Усі тоді вельми, вельми грубо повелися зі мною. Така вже вона, ґеттландська гостинність, еге ж, мати Скер? — звернувся він до голомозої жінки, що стояла поруч і блимала спідлоба на Ярві та його команду, наче на купу лайна.