Рін узялася розбивати горно молотом, а Шпичка відгортала ще гарячі вуглини, затуляючи обличчя долонею, бо підступний вітер раз по раз кидав на неї попіл і жарини. Урешті ковалиня кліщами витягла з вугілля аж жовтий від жару горщик. Вона поставила його на плаский камінь, розбила й, розгорнувши білий пил і череп’я, дістала щось звідти — наче горіх зі шкаралупи.
Не більший за кулак шматок сталі, стопленої з батьковими кісточками, тьмяно світився червінню.
— Ну що, добре вийшло? — запитала Шпичка.
Рін постукала по виливку, обернула його й поволі розплилася в усмішці.
— Так, вийшло добре.
РІССЕНТОФТ
У піснях співають, що воїни Анґульфа Ратиці нападали на ванстерців, мовби яструби з вечірнього неба.
Ватага майстра Гуннана напала на Ріссентофт, як стадо баранів, що мчить крутими сходами вниз.
На той час, коли вони дісталися річки, поранений у ногу вже ледве міг іти, і бідолаху лишили на південному березі. Решта переправилася через брід, змокнувши до рубця, а в одного юнака течією забрало щит. Потім вони якийсь час блукали в надвечірній імлі й тільки перед смерком, утомлені, замерзлі й роздратовані, наштовхнулися на поселення.
Гуннан стусонув по голові одного з хлопчаків, щоб змусити до тиші, а потім на мигах розділив ватагу на загони по п’ятеро. Ці загони мали розбігтися вулицями села, чи, радше сказати б, проміжками втоптаної землі між убогими халупами.
— Не відставай! — просичав Бранд Раукові, що з опущеним щитом волікся позаду й видавався ще блідішим і змученішим, ніж раніше.
— Тут нікого нема, — пробурчав беззубий ветеран.
Як видавалося, він мав рацію. Бранд, скрадаючись, пробрався попід стіною однієї з хижок і зазирнув досередини крізь відчинені двері. Жодного руху, не бігали навіть собаки. Крім смороду злиднів — добре відомого Брандові, — тут не було нічого.
— Мабуть, вони почули нас, — пробурмотів він.
Старий вояка іронічно здійняв брову.
— Та невже?
— Там хтось є! — пролунав наляканий крик.
Бранд кинувся бігти. Здійнявши щит, завернув за ріг глиняної халабуди.
Перед дверима будинку стояв старий чоловік із піднятими руками. Будинок не був ні великий, ні гарний. Звичайна хата та й годі. Чоловік горбився, а сиве волосся, що обрамляло його обличчя, було за ванстерським звичаєм заплетене в кіски. Троє Гуннанових хлопців оточили старого півколом і наставили на нього списи.
— Я без зброї, — сказав він, здіймаючи руки ще вище. Вони трохи тремтіли, що Бранда зовсім не дивувало. — Я не хочу битися.
— Мало хто хоче, — промовив Гуннан, виступаючи наперед з оголеним мечем. — Але іноді хочеш-не-хочеш битва сама нас знаходить.
— У мене немає нічого цінного, — старий нервово роззирався на ґеттландців, що зібралися довкола нього. — Будь ласка. Не паліть моєї хати. Я будував її з дружиною.
— А де дружина? — запитав Гуннан.
Старий ванстерець важко ковтнув слину, на покритому сивою щетиною горлі виразно смикнувся борлак.
— Померла тої зими.
— А як щодо жителів Галлебю? Як по-твоєму, хотіли вони, щоб їм спалили хати?
— Я знаю кількох людей з Галлебю, — чоловік облизав губи. — Я не маю нічого спільного з цим.
— Але ти не здивований, бо знаєш, що сталося, еге ж? — мовив Гуннан і мечем розпанахав старому руку.
Ванстерець зойкнув, поточився, схопився за одвірок, силкуючись утриматися на ногах, але все одно впав.
Котрийсь із юнаків вражено охнув.
Гуннан із гарчанням підступив до старого й рубонув його мечем по потилиці. Пролунав звук, схожий на той, із яким лопата вгризається в землю. Ванстерець, здригаючись, перекотився на спину, із рота йому вивалився безживний язик. Він ще кілька разів здригнувся, а тоді завмер. Кров розтіклася по кам’яному порозі, наповнюючи викарбувані на ньому руни богів, що мали оберігати будинок.
Тих самих богів, що оберігали будинки в Торлбю. Сьогодні, либонь, вони були зайняті чимось іншим.
Бранда немов скувало холодом. Усе сталося так швидко, що він не встиг це зупинити. Не встиг навіть подумати, чи хоче це зупиняти. Одна мить — та й по всьому, і їм лишилося тільки стояти й дивитися.
— Розійтися! — гарикнув Гуннан. — Обшукайте будинки, а тоді спаліть їх. Спаліть їх усі.
Лисий ветеран похитав головою, а Брандові зробилося зле, однак довелося виконувати наказ.
— Я почекаю тут, — мовив Раук, кинув щит на землю й сів на нього.
Бранд штовхнув плечем двері найближчої хати й завмер. У низенькій хижці, дуже схожій на ту, в якій колись він мешкав із Рін, біля вогнища стояла жінка. Худорлява, у брудному вбранні, на кілька років старша за Бранда. Вона стояла, тримаючись рукою за стіну, і дивилася на нього, важко дихаючи. «Налякана до смерті», — подумав він.