— У тебе там все гаразд? — гукнув Сордаф знадвору.
— Ага, — відказав Бранд.
— А нехай мені всячина! — товстун, пригинаючи голову, зазирнув досередини й вишкірився. — А тут не зовсім пусто, як я бачу, — він відмотав шмат мотузки, відрізав його ножем і простягнув Брандові. — Тобі пощастило, сучий ти сину: візьмеш за неї добрі гроші.
— Ага, — повторив той.
Сордаф пішов, хитаючи головою.
— На війні головне — це щоб тобі пощастило, їй-бо…
Жінка не обізвалася ні словом, Бранд теж нічого не казав. Поки він зашморгував мотузку їй на шиї — не надто туго й не надто вільно, — жінка навіть не смикнулася. Другий кінець зав’язав довкола свого зап’ястка, весь час почуваючи якесь дивне отупіння. Хіба ж не так чинять воїни в піснях? Хіба не беруть рабів? Однак Брандові такий учинок не видавався добрим. Аніскілечки. Але якби він не забрав її в неволю, це зробив би хтось інший. Бо так чинять воїни.
Коли він вийшов, решта вже підпалювали будинки. Побачивши мертвого старого, жінка здушено застогнала. Потім ще раз, коли стріха її хати запалала. Бранд не знав, що сказати їй чи комусь іншому, а що він звик мовчати, то промовчав і цього разу. В одного юнака сльози текли по обличчю, коли він підносив смолоскип до хатин, але він усе одно його підносив. Невдовзі в повітрі стояв густий сморід горілого. Вогонь поширювався, дерево тріщало й ламалося, охоплені полум’ям віхті соломи злинали високо в темряву.
— Який у цьому всьому сенс? — пробурмотів Бранд.
Раук лише масував поранене плече.
— Одна рабиня, — Сордаф невдоволено сплюнув. — І кілька ковбас. Така собі здобич.
— Ми прийшли сюди не по здобич, — відказав майстер Гуннан, суворо насупившись. — Ми прийшли сюди, щоб зробити те, що належить.
А Бранд стояв, тримаючи кінець мотузки, обв’язаної довкола шиї жінки, і дивився, як горить село.
Вони мовчки з’їли черствий хліб, мовчки полягали спати на холодну землю. Вони ще були у Ванстерландії, тож не могли розпалити вогнища. Усі в темряві немов стали чужими один для одного, кожен лишився наодинці з власними думками.
Бранд дочекався першого проблиску світанку, коли в чорному хмаровинні над головою почали з’являтися сірі прожилки. Він однаково не міг заснути. Усе думав про старого ванстерця. І про того хлопця, що плакав, підпалюючи солом’яні стріхи. Слухав, як дихає жінка, що стала його рабинею, його власністю, бо він зав’язав їй мотузку на шиї і спалив її хату.
— Уставай, — прошепотів Бранд, і жінка поволі підвелася.
Він не бачив її обличчя, але плечі були згорблені так, наче їй уже до всього було байдуже.
На чатах стояв Сордаф. Він хукав на товсті руки, тер їх одну об одну і знову хукав.
— Ми трохи відійдемо, — сказав Бранд, вказуючи кивком у бік недалечкого узлісся.
Сордаф вишкірився до нього.
— Розумію. Нічка видалася прохолодна.
Бранд обернувся до нього спиною і пішов, злегка посмикуючи за мотузку. Жінка волочила ноги позаду. Вони мовчки пробиралися між деревами й чагарями, галуззя потріскувало під Брандовими чоботами. Табір лишився далеко позаду. Десь неподалік пугукнула сова, і він потягнув жінку в кущі, перечекав якусь хвилю, але в лісі не було нікого.
Бранд не знав, скільки часу їм забрало дістатися протилежного боку ліска, але коли вони вийшли з-поміж дерев, Мати Сонце сірою плямою висіло на сході. Він дістав кинджала, якого йому викувала Рін, і обережно розрізав мотузку на шиї жінки.
— Іди, — сказав Бранд, але вона тільки стояла й дивилася. Тоді він показав рукою. — Ну ж бо, йди.
Жінка невпевнено ступила крок, озирнулася, потім ступила ще один, немовби чекаючи якогось підступу. Бранд стояв нерухомо.
— Дякую, — прошепотіла вона.
Він скривився.
— Я не заслуговую на подяку. Просто йди.
Жінка кинулася бігти. Якусь хвилю Бранд дивився, як вона тікає положистим схилом по мокрій траві, віддаляючись у тому напрямку, звідки вони прийшли. Коли Мати Сонце виповзла вище, він побачив у далечині Ріссентофт — невиразну чорну смугу, що досі диміла.
Брандові спало на думку, що до війни це село та Галлебю, мабуть, були дуже схожі.
Тепер вони знову мали однаковий вигляд.
ЗАМЕРЗЛЕ ОЗЕРО
Королівський почет спинився на пагорку над табором. Мжичило. Під сутінковим небом палали тисячі багать, а в долину вливалися струмені цяток-смолоскипів: воїни Ґеттландії збиралися на битву. Шпичка зіскочила з коня й подала королеві руку. Не те щоб Лайтлін потребувала допомоги, вона трималася верхи вдвічі краще за свою охоронницю, але Шпичці кортіло прислужитися бодай чимось.