— Люди дивляться, — сказав Бранд.
— Гадаєш, мені на них не начхати?
БОЯГУЗТВО
Вони стояли навколішках уря́д. Три юнаки та Бранд. Двоє з тих, хто наставляв списи на старого селянина. Той, що плакав, підпалюючи хати. І той, хто відпустив єдину рабиню, яку вони взяли в полон.
Такі собі воїни.
Попри це, вони були тут, серед гурту ґеттландського вояцтва, озброєного й опорядженого, яке зібралося, готове прийняти їх до свого братства. Готове стати з ними пліч-о-пліч, коли вони зустрінуться в призначеному місці з Ґром-ґіль-Ґормом та його ванстерцями. Готове нести їх у залізні обійми Матері Війни.
Відтоді як Бранд рік тому востаннє бачив короля Утіля, той сильно змінився, і то не на краще. Його шкіра мала залізно-сірий колір, такий самий, як і волосся. Сльозаві очі глибоко запали, оточені темними тінями. Він немовби зсохся й сидів на своєму кріслі майже нерухомо, наче королівський вінець на чолі був для нього важезним тягарем. Руки, якими він притискав до грудей оголеного меча, тремтіли.
По один бік від короля сидів на стільці отець Ярві, по другий — королева Лайтлін із прямою, як спис, спиною. Випроставши плечі й стиснувши кулаки на колінах, вона обводила юрбу блідими очима, немовби хотіла врівноважити чоловікову кволість своєю силою.
Шпичка стояла за плечем королеви з гордо випнутим підборіддям, викличним поглядом і складеними на грудях руками. Ельфійський браслет на зап’ястку горів холодним білим світлом. Вона видавалася героїнею пісень, справдешній Обраний Щит від п’ят до наполовину стриженої голови. Брандові аж не вірилося, що годину тому він вибрався з її ліжка. Бодай одна приємна річ серед цього всього.
Король повільно обвів поглядом юнаків і Бранда й відкашлявся.
— Ви ще зовсім юні, — промовив він таким хрипким і тихим голосом, що його майже заглушував вітер, який лопотів полотном намету. — Але майстер Гуннан вирішив, що ви гідні скласти присягу, а Ґеттландію обступили вороги, — Утіль трохи підвівся на своєму сидінні, і на мить Бранд побачив у ньому того ватажка, чию промову він із таким захопленням слухав на березі моря біля Торлбю. — Ми виступаємо до Амонового Зуба, щоб зустрітися з ванстерцями в битві, і нам потрібен кожен щит! — він зайшовся в нападі кашлю. — Сталь — ось відповідь, — прохрипів король і безсило відкинувся на спинку крісла, а отець Ярві нахилився до нього і став шепотіти щось на вухо.
Майстер Гуннан виступив наперед із мечем у руці й похмурим виразом на обличчі. Він став перед першим хлопцем.
— Чи клянешся ти у вірності Ґеттландії?
Хлопчина нервово ковтнув слину.
— Клянуся.
— Чи клянешся ти служити своєму королеві?
— Клянуся.
— Чи клянешся ти стояти пліч-о-пліч з товаришами в стіні щитів і коритися своїм старшим?
— Клянуся.
— Тоді підведися, воїне Ґеттландії!
Хлопчина підвівся з колін, більше наляканий, ніж задоволений, а довкола нього чоловіки загупали кулаками в груди, заторохтіли держаками сокир по ободах щитів, затупотіли чоботами на знак схвалення.
Бранд не відразу зміг проковтнути слину. Невдовзі настане його черга. Це мав би бути найзнаменніший день у його житті, день, яким він пишався би понад усе. Але коли він думав про згарища Галлебю та Ріссентофта, про старого чоловіка, зарубаного на порозі власного дому, про жінку з мотузкою на шиї, то почував аж ніяк не гордість.
Юрба привітала другого хлопчину, коли той утретє сказав: «Клянуся». Чоловік, що стояв позаду, підняв його з колін, смикнувши так, наче витягував рибу зі ставка.
Бранд спіймав на собі Шпиччин погляд. Кутики її губ вигнулися в ледь помітній усмішці. Він усміхнувся б їй у відповідь, якби в його голові не вирували сумніви. «Чини добро», — сказала йому мати, помираючи. Що доброго вони вчинили тої ночі в Ріссентофті?
У третього хлопчини в очах знову стояли сльози, коли він давав клятву, але воїни, либонь, подумали, що це сльози гордості, і привітали його найголосніше. Стукіт і брязкіт їхньої зброї боляче бив по напнутих Брандових нервах.
Жовна заходили на Гуннановому обличчі, а погляд спохмурнів ще більше, коли Бранд підступив до нього. Усі затихли.
— Чи клянешся ти у вірності Ґеттландії?
— Клянуся, — прохрипів Бранд; у горлі йому пересохло.
— Чи клянешся ти служити своєму королеві?
— Клянуся, — повторив він; кров бурхала йому у вухах.
— Чи клянешся ти стояти пліч-о-пліч з товаришами в стіні щитів і коритися своїм старшим?
Бранд розтулив рота, але з нього не видобулося жодного слова. Мовчанка затягнулася. Усмішки зблякли. Він відчував на собі погляди всіх присутніх. Тихо скреготіли металеві обладунки, коли воїни нетерпляче переступали з ноги на ногу.